Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 32

— Та ви що, Тарасе Григоровичу!? — я принишк.

— Ні, я знаю, смієшся! — у розпачі гримнув на мене. — Не ти, так дружки твої — художники там, поети — сміються над старим опудалом! Смійтеся, смійтеся… Аби самі зробили щось таке, над чим посміятися було би варто! А так же ж майже нічого… Одні порожні похваляння… А в сухому підсумку, як каже Менделєєв, зеро?

— Та ми ж тільки на початку шляху, шановний Тарасе Григоровичу… — почав я белькотіти про важкий стан справ у сучасному мистецтві. — Країна, знаєте, лежить у руїні і тільки молода травичка непевно пробивається над згарищем…

— Ну, от і пензлюй працювати! Чого тут прохолоджуєшся? Давай! Вперед! Піздуй на хуй!

Кобзар досить сильними, цупкими руками ухопив мене за плечі й розвернув до себе спиною. «Зараз або виїбе, або пенделя дасть!» — пролетіло у голові, і, щоб збити Кобзаря з пантелику, я задав йому провокаційне питання:

— Де ви так навчилися модерно лаятись, Тарасе Григоровичу?

— Життя примусило! — суворо проказав він і через нетривку паузу додав: — Із Стусом часто спілкуємося, він мені про мордовські табори, я йому про казахів… отак одне одного табірного сленгу й повчаємо… Піздєц, канєшно, Росія-матушка заєбала!!!

По тих словах вигукнув: «За Вільну, Соборну, Незалежну Україну!», а потім тихенько додав: «Єбісь-провалісь ти, падло молоде, якщо Україну з гівна не витягнеш, прокляну!» і дав мені підсрачника такої сили, що полетів я далеко-далеко і летів довго-довго, аж поки не втрапив у якусь річку. Почувся мені плюскіт води попереду, і я побачив перед собою водоспад, злякався і прокинувся…

— Тш-ш-ш-ш, — зашипіла на мене дружина, що висаджувала нашу донечку на горщик. — Дитину не розбуди!

Донечка, дарма що мала всього півтора рочка, уже була привчена вночі раз чи два ходити на горщик, навіть не розплющуючи уві сні оченят.

— Котра година?

— Пів на третю. Спи давай, — озвалася дружина.

І наснився мені тієї ночі такий сон, що буцім стою я в пустелі і навколо цілком даліанський пейзаж — пісок і небо, жовте й блакитне, і якісь покручені чорні стовбури дерев, наче поточені радіацією, ламають чітку лінію обрію. І відчуваю я приблизно те, про що писав Іздрик. «Знання і розуміння». Я знаю все, я розумію все. І подумки звертаюся до вищих сил допомогти мені зрозуміти шлях свій. І небеса, здається, чують мене, бо поволі, наче з пустельного марева, починає проявлятися переді мною величезна золота піраміда. Підмурок її складають дванадцять дорогоцінних каменів, а вся вона зроблена зі щирого золота й діамантового скла. Всі обрії й вітри, сонце, зорі, небеса, всі струмені й проміння вільно вливаються і витікають з неї. «Це Золота піраміда Духу, — проказує мені невидимий голос. — Заходь у неї і сповісти всім, хто там є, про ВЕЛИКУ ЛЮБОВ!». Я роблю перший крок і, здається, зливаюся з Золотою пірамідою Духу. Тепер вже всі вітри, сонце, зорі й небеса, всі струмені й повітря так само легко вливаються в мене і виходять зовні. Тіло моє набуває пружності, кожен крок стає вивіреним і свідомим, і я вирушаю назустріч своєму призначенню. Невидима рука відкочує великий камінь онікс з підмурівка й через вузький отвір я заходжу до середини. І те, що я бачу, жахає мене! Бо всередині Золота піраміда Духу повна хижих дикобразів та пацюків. Величезною чорною масою вони повзають, гризучи залишки моркви й гнилого хліба, і вся золота підлога вкрита слизьким і смердючим шаром їхніх екскрементів. «Дикобрази й пацюки, — звертаюся я до них, подолавши хвилинне запаморочення. — Я прийшов до вас, щоб сповістити про ВЕЛИКУ ЛЮБОВ». Проте дикобрази й пацюки не слухають, ба й не звертають на мене щонайменшої уваги. Вони відразу побачили, що в руках моїх немає ані моркви, ані гнилого хліба й з першої ж миті спілкування втратили до мене будь-яку цікавість. Однак я все одно продовжую до них говорити: «Дикобрази й пацюки, я — брат Христа й Будди, нащадок Магомета, Зороастра, Мойсея, Конфуція та Лао-Цзи, всіх тих, хто приходив до ваших родичів і сповіщав їм про існування ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ. І от я прийшов до вас — пагін могутній у корінні й тендітний у вітті, пагін грішний і злий, але світлий і добрий, адже добро не може існувати без зла, як і світло не може існувати без темряви, і чи не лежить початок одного в кінці іншого і навпаки? Пагін, який не загубився і не зламався у бурхливій віхолі останніх часів. Прийшов з благою звісткою про те, що БОГ ЛЮБИТЬ НАС УСІХ — добрих і поганих, злих і усміхнених, червоних, білих, чорних і рудих, він не робить різниці між націями й конфесіями, між ідеологіями, концепціями, бо ми всі його діти й усім нам від дарує свою ЛЮБОВ. Тож давайте любити одне одного такими, які ми є, не витрачаючи життя на чвари та війни, на підступ і зраду, а давайте ставитися одне до одного з повагою та розумінням, адже ми всі діти Бога й кожен з нас несе його Дух у собі!» — отак проказую до пацюків та дикобразів, але ті мовчать і зосереджено гризуть рештки своєї моркви. І тут я розумію, чого чекає від мене Бог. Він чекає добровільної самопожертви, бо без самопожертви, без дії — слова лише порожній звук.