Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 30

— А от і воїн! І один у полі — воїн! — кричу я, піднявши угору руки.

Я стою на самій верхівці величезної гори й бачу під собою цілий світ. Долини, ріки, море та далекі кораблі на рейді. Тільки, що це!? Мої вороги — скажений натовп митців усіх рангів і мастей — викочують чи то гармату, чи то катапульту і закладають у неї масивний чорний камінь… «Смерть йому! Смерть!» — вони накручують грубезні канати, і от я вже бачу, як камінь повільно, мов у рапіді, летить мені в голову і зараз розтовче довбешку. Іншого виходу нема! Рвучко кидаюсь уперед у самісіньку прірву й спершу стрімголов лечу вниз, а потім розумію, що тіло моє набуває дивної сили, яка дозволяє йому триматися в повітрі. Щосили змахую руками, мов крилами, долаючи опір повітря. Змахую й просуваюся вперед. Спочатку повільно, але щодалі, то все легше й легше. І от вже піднявшись до самих хмар, я знову відчуваю ту божественну легкість. Оскаженілий натовп митців лишається десь там далеко внизу, і я один у безкрайому морі лагідних і теплих хмар.