Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 33

Усього хвилину я стою мовчки, збираючись з духом, і, нарешті, промовляю останні свої слова. «Дикобрази й пацюки… — кажу майже пошепки. — Я приречений бути з вами. Там зовні я бачив Золоту піраміду Духу й знаю, що вона є! Але зсередини Золота піраміда Духу здається лише смердючим вольєром і, живучи тут, можна дійсно собі уявити, буцім світ — це лише лайно й екскременти, гнила морква та протухлий хліб. Але це не так! Я — один серед вас і мені нема до кого притулитися, бо навколо немає людей. Вам теж нема до кого притулитися, бо гострі зуби та довгі голки заважають вам це зробити. Проте я знаю, що робити! І Бог чекає від мене мого вчинку, геть незрозумілого вам. Бо ви лише дикобрази і пацюки, а я ЛЮДИНА!».