Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 31

«Лечу… Дивлюсь аж світає… Край неба палає, соловейко в тихім гаї сонце зустрічає… Тихесенько вітер віє, поля, лани мріють…» Аж — гульк! Летить мені назустріч Шевченко. Саме той, що Великий поет, а не той, що молодий футболіст.

— Вітаю вас, Тарасе Григоровичу! — чемно вітаюся.

— Здрастуй, здрастуй, парубче. Ти ким будеш? — зупиняється біля мене Великий Кобзар.

— Та я ж нащадок ваш! Син славних лицарів запорізьких, січових стрільців і гайдамаків онук. А ще батько мене називає «бандерівцем», бо я усім серцем люблю Україну й бажаю їй світлої та щасливої долі. А в принципі, артістішка жалюгідний, пристосуванець і годованець Великого Державного Театру… Проте «Вогонь в мені невгасимий, Одвічний дух!».

— Е-е-е-е, парубче, Тичину цитуєш… — перериває мене Кобзар.

— Так, люблю я його, Тарасе Григоровичу. Дуже до душі мені його: «Молодий я, молодий, Повний сили та відваги! Гей, життя, виходь на бій, — Пожартуєм для розваги!». Як він там?

— Та зараз вже нічого… Відпустило… А за совєтів геть зовсім погано було. Ледь не кожного дня у труні перевертався, як його великим пролетарським поетом називали…

— Ну а вам як живеться, Тарасе Григоровичу? — набираюся я нахабства й запитую про його потойбічну долю.

— Та якось так, — непевно знизав плечима великий поет. — Так якось… На Землі всі люди уярмлені у тіло своє ледаще. А тут — все інакше… Тут всі образи земні, сварки там, ненависть — все таким мізерним видається… Гумору більше треба й іронії до усього земного. Я от про царя стільки віршів написав… Ущипливих! Ми коли тут їх з ним пригадуємо аж за животи хапаємося від сміху. А він мене на Землі за ті вірші в солдати упік… Зараз кається, негідник, коли ми з ним по чарці смиконемо… З чаркою, до речі, на Землі треба бути обережним. Он я, дивись, у шістдесят першому на свій день народження перебрав і теє, серце не витримало… А за Україну я радий усією душею й серцем! Тільки от незрозуміло: нащо по всіх усюдах порозвішували мої портрети? Хіба я Маркс чи Енгельс з Леніним?

- Ідолізація усієї країни, Тарасе Григоровичу, важкі часи посттоталітарного відродження нації. Не можуть курви комуністичні без ідолів жити. Вами, великим, каліцтво своє убоге, ледарство духовне, невігластво й дебілізм прикривають…

— От сукі лагєрниє, шлєпєри отстойниє, фраєра дєшовиє, поци мєлкотравчатиє, - досить брутально вилаявся Шевченко, що я аж закляк з подиву, а далі повів стриманіше: — Ну, не можна ж так! Не можна весь час назад озиратися. Знати треба, шанувати треба, але й продовжувати треба, перевершити мене намагатися. Інколи й переступити через мене можна, щоб авторитет мій не сковував молодий мозок, що прагне істини. Самі творіть своє життя. На «ти» зі мною будьте. Не кожух мій і шапку любіть, а й біль мій! — після вишуканої табірної лайки Тарас Григорович перейшов на конкретні авторитетні повчання: — А цим комуністичним підарасам, що у все українське перебралися, так і передай, щоб закінчували це неподобство. Бач, що придумали, сталінські соколики, за портретами моїми хижу сутність свою комуняцьку ховати. За пам'ять і шану дякую! Але щоб ідола з мене робити!? Не дозволю! Не дозволю! — Тарас Григорович не на жарт розходився, скинув смушкову шапку свою, відірвав вуса і теж кинув їх долу й почав топтати. — От вам буде шапка моя, от вам будуть вуса мої! Чи, бач, падлюки! Моду взяли — ікону з мене ліпити! Від немочі їхньої творчої удушитися хочеться! Не у вусах справа, не у шапці, а у віршах: «І вражою, злою кров'ю волю окропіте!». Чуєте? «Вражою злою кров'ю!» От де я! От де, блядь, справжній Шевченко! А не сю-сі, му-сі, ку-сі-пу-сі — Тарас Григорович досить кумедно зробив руками «ліхтарики», майже точнісінько так, як робить їх моя півторарічна донька, я аж порснув зо сміху. — Смієшся з мене, падло молоде? — аж тіпнувся від гніву Кобзар.