Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 20

Як і чотири роки тому, я знову цілую її у плече і вона прокидається. Тільки на ній нема тепер білої майки, а поруч у дитячій колисці лежить наша півторарічна донечка!

— О, ти вже повернувся? — лагідним шепотом озивається моя дружина.

— Так, я вже десь годину вдома…

— А ми раненько сьогодні лягли. Софійка щось покашлювала, так я її напоїла гарячим молоком з медом і вклала спати, а сама ще годинку почитала та й задрімала собі. Гарно було в Будинку Актора?

— Ще б пак! Я у захваті! Батареї відключили, ти знаєш?

— Ні. Ще дві години тому були теплі!

— А зараз майже холодні. Та не хвилюйся, я Софійку прикрив ковдрою.

— От біда, ну скільки ж можна проводити ці планові ремонти?

— Так що ж ти хочеш? Будинок старий…

— Як там у театрі?

— Нормально (ідіотське слово, терпіти його не можу). Завтра відбудеться читка «Ревізора», сьогодні вивісили розподіл ролей.

— Знову ти отримав якийсь епізод?

— А то як же ж інакше, ти знаєш як Зарізович мене «любить». Гратиму трактирного слугу.

— Ну, то нічого, треба перетерпіти, може, воно якось там нормалізується… Ти картоплю з'їв?

— Угу. Смачна. Дякую.

— А помідорчик узяв?

— Угу.

— Ложкою?

— Ну так, ложкою… — кажу я після нетривкої паузи.

Вона повертається до мене, закидає мою руку собі під голову, цілує мене в плече і кладе голову на груди. Б темній кімнаті продовжує звучати тихий джаз її голосу:

— Я тебе дуже прошу, прокинься завтра раніше, сходи по молоко. Сам знаєш, що доведеться десь годину в черзі простояти. Бочку привозять о шостій, а зазвичай о дев'ятій молоко закінчується. То ти о пів на восьму встань, я дуже тебе прошу, бо там лишилося молока тільки Софійці на кашу, та візьми відразу два слоїки, щоб днів на три вистачило. Ти схуд! Тобі треба почати знову качатися. Пам'ятаєш, яким ти був коли ми тільки почали зустрічатися? Ну, коли ти з армії повернувся?

— Угу!

— Я прямо вся завмирала, коли притулялася до твоїх грудей. Ти мене любиш?

— Так. Дуже сильно!

— То обніми мене сильно-сильно, щоб аж кісточки затріщали…

З усієї сили я стискаю її в своїх обіймах, і долоні мої зустрічаються з її молодою граціозною спиною, щоки з ніжністю шкіри, вуста з вустами, і зрештою, все трапляється так, як я собі і надумав ще там на кухні.

А потім втомлені і щасливі ми лежимо відкинувшись навзнак, і я, роздивляючись в хиткому нічному світлі її профіль, думаю собі: «Про що вона там собі думає? Що за думки блукають у неї там в голові, ось під тими ручаями темного, довгого волосся? Рідна, ніжна, кохана… Ти така близька, і водночас така далека від мене, навіть в цей час, коли ми лежимо з тобою поруч у нашому ліжку після приступу шаленого кохання. Діонісій і Бакх засліплюють нам очі п'янким напоєм любові, і ми, вбираючи, вдихаючи, всотуючи одне одного, спопеляємо свою пристрасть у любовному танці. Одвічні Адам і Єва, спокушені змієм, лежимо на своїх ліжках, і десь поруч в'ється прадавній спогад про той першорідний гріх, і ти вже не знаєш, що то наше кохання — чи справжнє щастя, чи підступне покарання за непослух до Божих заповідей? Тук-тук… дріботить по підвіконню нічний листопадовий дощ… І немає відповіді на ці питання, і не буде ніколи…