Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 133

Це був останній бій народного артиста, у який він йшов за свого життя. Він бився до останнього, як до останнього билася й чіплялася за життя ціла епоха, яку він собою уособлював. І щось було горде в тому старечому бажанні триматися за життя, і це бажання викликало повагу, недивлячись на те, що хвилини цього життя, як і цілої епохи, вже були злічені.

Тим часом до нас підбігли артисти й почали рознімати кубло, де перемішалися і плед сера Арчибальда, і коньячний бокал сера Арчибальда, і інвалідний візок сера Арчибальда, та й самі обидва сери Арчибальди разом узяті.

Старого Протасова, який вже не говорив, а лише гарчав, різко хапаючи ротом повітря, вмостили у візок, накрили ноги пледом і спробували дати у руки коньячний бокал, який мусів випадати з його безживної руки наприкінці акту. Але старий не втримав той бокал, і він покотився підлогою. А після того він затих, впавши головою на груди. Проте цього у загальній толоці ніхто не помітив. І тільки коли реквізиторка повторила свою спробу і знову намагалася вкласти в його руку бокал, вона зрозуміла, що старий не дихає.

«Він помер!» — відскочила вона від візка з придушений зойком, але її майже ніхто не почув. Всі з подивом дивилися на жовтогарячу канарку, що раптом, незрозуміло звідки, випорхнула на сцену й літала, шукаючи виходу.

Але вистава мусила тривати. Часу на те, щоб замінити в інвалідному візку мертвого артиста на живого, нам доля не дала, і я, ухопившись за ручки візка, викотив його на сцену.

Артисти спершу з подивом, а потім і з жахом дивилися на мертвого Протасова, якого я штовхав перед собою. Вони якось викручувалися з репліками, самі собі відповідаючи на питання, які за текстом мусів ставити їм сер Арчибальд, і дійство з гріхом навпіл тривало.

Публіка ж, здається, нічого не побачила й нічого не зрозуміла. Сиділа й тупо споживала все, що їй пропонували. На нас з мертвим Протасовим у візку дивилися тисячі очей із залу і сотні з-за лаштунків, бо чутка про те, що народний артист вмер просто на сцені, миттю розповсюдилася театром, і всі — декоратори, реквізитори, костюмери, гримери, монтувальники сцени, пожежники й навіть сам Зарізович, відразливу пику якого я помітив біля режисерського пульта, усі були тут і дивилися за цим теургічним дійством, як живий молодий артист катає у візку старого мертвого артиста і, погодьтеся, щось глибоко символічне було в цьому видовищі.

І сталося мені у той момент дежавю. І здалося мені, що все, що відбувалося зі мною у ту мить, вже колись було. Життя і смерть, ницість і гордість, гідність і зрада, дух і духовне каліцтво, а головне, тисячі хижих колючих поглядів, зосереджених на мені, - все це я колись уже відчував і бачив. І тут я згадав! Ну, точно! Це було зі мною сьогодні, уві сні. Коли наснилася мені Золота піраміда Духу, у глибині якої ховалися зграї хижих пацюків і дикобразів, що дивилися на мене своїми колючими хижими оченятами. І так глибоко мене вразило це відчуття, що я навіть мугикнув щось собі під носа, незважаючи на те, що грав глухонімого.