Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 135

Публіка спершу мовчки сидить і дивиться на мене своїми хижими оченятами. А потім хтось вигукує:

— О, дивіться, глухонімий заговорив! — і в залі лунає регіт.

— Завісу, завісу давай! — шипить на Дрюкера старий жид Зарізович, але аристократичний єврей Дрюкер зачаровано вслуховується в мої слова і не квапиться натискати на кнопку.

А потім трапляється таке, від чого й мені стає моторошно. Старий Протасов, труп якого в інвалідному візку вже почав холонути, раптом здригається, піднімає голову і, випроставши руку, робить у мій бік кілька кроків та хрипить: «Удушу суку-у-у-у!», падає переді мною і затихає. У залі хтось вигукує:

— О! Дивіться — мертвий ожив! — і знову лунає регіт.

— Завісу! Завісу давай! — кричить за лаштунками Зарізович на Дрюкера, і той, нервово відшукавши на пульті кнопку, запускає механізм. Важка оксамитова портьєра починає рухатися, перекриваючи сцену.

ЗАВІСА

ЕПІЛОГ

Доба закінчується на кухні під електронне цвірінькання позивних радіостанції «Промінь». «Боже ве-ли-кий, є-ди-и-и-и-иний, Нам Україну храни…».

Ми із дружиною сидимо на кухні за столом, і я, вронивши голову на руки, лежу на тому столі, а вона гладить мене по голові, раз у раз лагідно проказуючи: «Заспокойся мій рідненький, якось то воно буде!».

Півгодини тому мене привезли додому мої батьки, визволивши з міліцейської буцегарні, куди я потрапив через те, що на станції метро «Хрещатик» став посеред підземного переходу і заспівав: «Ой у лузі червона калина!», а потім декілька разів голосно вигукнув: «Геть жидів, москалів, підарасів, продажних хохлів, комуністів, фашистів, совкових довбойобів та інших мудаків! Хай живе вільна Україна!». Менти були зі мною згодні, але все одно замели до відділку, бо я був геть п'яний, а грошей відкупитися не мав. Дорогою в автівці мама плакала.

«Боже великий, єди-и-и-и-иний, Нам Україну храни!» — удруге награє «Промінь» за нашими спинами нічні позивні.

«Ну, як же жити далі? — питаю я у дружини, стискаючи кулаки й зуби, аби й собі не заплакати. — Як виховувати й чим годувати дитину, як дивитися їй в очі, коли навколо самий тлін, і мерзота запустіння, і повна безпорадність, бо я своєю чесною працею не можу заробити більше, ніж коштує один лобстер, що його за своєю вечерею з'їдає московський піп? Ну як же жити далі з усвідомленням того, що навіть маючи власну державу ти в ній почуваєшся вигнанцем, якоюсь бандерівською покруччю, з якою треба боротися і яку треба нищити, випалювати й душити, бо вона, бач, не хоче жити у «совку», а рветься до модерної Європи?».

«Нічого, мій рідненький, якось то воно буде, — заспокоює мене дружина, — бо не посилає Бог ані людині, ані Державі, випробовувань більше аніж вона може винести. Треба просто чесно жити й боротися. Перемелеться — мука буде. Переплавиться — криця стане».

«Боже великий, єди-и-иний…» — утретє лунають позивні за нашими спинами й уриваються на самому початку, так і не дійшовши до фінального димінуендо. Червоний радіоприймач «Маяк» завмирає і починає тихенько шипіти. Це означає — місцевий час нуль годин нуль-нуль хвилин. Радіотрансляційна мережа припинила свою роботу. Почалася нова доба.