Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 123

— О, Миколо, це добре, що ви прийшли, — заторохтіла до нього, — там у гримерці Протасову погано, так ви за ним догляньте, а я на хвилинку в медпункт і назад. Добре?

— Добре, — без настрою озвався Кучер, який за цей час уже встиг побувати і у вахтерки, і в режуправлінні, а тому був у курсі останніх подій і знав, що худрук погодився, щоб саме Протасов грав сьогодні роль сера Арчибальда.

Йому від того було ані жарко, ані холодно, бо він розумів, що життя Протасова у театрі добігає кінця, але йому якось неприємно дали зрозуміти, що останній гвіздок в гріб «старого покидька» ще не забито… Проте доля давала йому такий шанс, і він вирішив ним скористатися.

— Ну що, старий козел, помираєш? — саме з такими словами зайшов він до гримерки, де на дивані повільно помирав старий артист. Чорна ненависть до цієї зморшкуватої, напівмуміфікованої істоти, що символізувала для Миколи всі змарновані ним роки ворожого й непримиренного співіснування в театрі, наповнювала всю його душу й переливалася через край. — Щоб ти здох! Щоб тебе чорти забрали, старе стерво!

Протасов прямим безмигним поглядом дивився на розмитий силует Кучера.

— Давай, давай, подихай скоріше! Васька Михайленко вже на тебе чекає не дочекається, щоб чортам тебе віддати, гайда ти радянська…

— Ти бач, щеня, зубки свої гнилі показало… — ледь ворушачи губами стиха проказав Протасов, але Микола розчув ці слова.

— Та пішов ти!

— Я то ось піду, а ти, дружок, як був лайном, так лайном і залишишся. Просрав ти своє життя, Миколайчику. Ой просрав…

— Так через тебе, гнидо, і просрав…

— Бо я таких чмарів, як ти, сирими поїдав, — шипів народний артист, — і ніхто з вас зі мною в чесному бою не хотів зустрітися.

— У чесному бою це на партзборах чи у міністерському кабінеті? — з викликом озвався Кучер.

— А хоч би де! Трусилися всі по гримерках та горілку жрали… В той час я жив і ролі грав, і жінок кохав, а ти у жопі стирчав… Хіба не так?

— Заткнися, старий хрін!

— А коли мені кінець світить, то тільки тут сміливими стали шакали підлі. Ну, то нічого, твій кінець теж не за горами… Ти подивися на себе — морда спита, щока труситься, рот навскоси… Здохнеш ти, Миколо, скоро, дуже скоро… Від раку здохнеш, бо лайна в тобі багато.

— Заткнися, старий поце, бо зараз придушу!!! — люто вивертаючи очима, цикнув на старого Кучер і був зробив крок до Протасова.

— А-а-а-а, допоможіть, вбивають!!! — театрально піднімаючись на лікті, щосили заволав Сергій Петрович, удавано благаючи про допомогу: — Допоможіть!!!!

— А щоб тебе! Тьху! — крутнувся навколо себе Кучер і, плюнувши на підлогу, стрімголов чкурнув з гримерки, щоб не бути втягнутим ще в якусь гнилу історію, пов'язану із цим мерзенним старцем.

Я ж тим часом не пішов ні за якою кавою для Кучера, а знову піднявся до себе, де мене вже, окрім гапличка й «Буратіно» чекав на дивані, підібравши до підборіддя коліна, Діма Марченко.

— Привіт, Дімон, — привітався я і, перш ніж удатися до запланованої «рятівної розмови», загадково зазирнув за люстро свого гримувального столика, де ховалася моя амброзія щастя.