Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 121

— Алло, Ігорю Юрійовичу…

— Дай сюди, — вирвав з її рук слухавку старий, — Ігорю Юрійовичу, Протасов говорить… Та що ж це таке у вас в режуправлінні відбувається? Я приходжу на виставу, а якась молода соплячка заявляє мені, що якимось там розпорядженням якогось там міністерства я вже можу на вистави не з'являтися. Ні, я, можливо, і згодний з тим, що я вже старий і не потрібний театру, але ж так не робиться! Чому мене ніхто не попередив? Чому я — літня людина маю йти до театру, в якому мене ніхто не чекає? Та не телефонував мені ніхто! Ви ж самі знаєте мою Женєчку. Це найвідповідальніша людина! Вона мені обов'язково передала б! Я просто впевнений у тому, що ця молода сучка мені нагло бреше…

— Не смійте називати мене сучкою! — з обуренням відчаю замахала на нього кулачками Надійка.

— Ану, заткнися, сучко, бо зараз приб'ю, — замахнувся на неї слухавкою Сергій Петрович і, приклавши її знову до вуха, продовжив: — Так, я тримаю себе в руках, Ігорю Юрійовичу, а тому офіційно заявляю, що мене про звільнення ніхто не попереджав, і я хочу поставити питання руба: хто буде сьогодні грати роль — Кучер чи я? І хочу почути від вас конкретну відповідь! Ви мене теж зрозумійте, я прийшов на виставу за дві години до початку, готувався до ролі, ви ж знаєте мої принципи… Я, зрештою, теж можу піти до міністерства й розповісти міністру, які неподобства кояться у театрі, як вчиняють тут із поважними акторами, з майстрами сцени… Я, до речі, можу і журналістам про ці факти розповісти, у мене онучка працює в газеті «Вечірній Київ»… Так, так… Я зрозумів! Зрозумів. Добре, про інше ми іншим разом поговоримо. Добре, дякую вам! Прошу, це вас… — простягнув слухавку Надійці.

— Так, слухаю вас, Ігорю Юрійовичу, — схлипуючи, слухала Надійка настанови художнього керівника, — добре, я вас зрозуміла. Добре!

— А тепер підіть і попередьте свого Кучера, щоб забирався додому! — переможно піднявши палець і дивлячись на всі боки, вигукнув Сергій Петрович, а потім, гиготнувши, несподівано для всіх голосно заспівав: «Ето єсть наш послі-і-і-ідній і ріши-и-и-итєльний бой…».

Отак, у супроводі Олексія, медсестри та «Інтернаціоналу» його повели до гримерки, а Надійка, залишившись у кімнаті сама, вгамовуючи сльози, підійшла до вікна.

На вулиці Пушкінській у світлі неонових ліхтарів бігли полохливі перехожі, ворона чорною плямою так і сиділа у гіллі каштану, і темне небо нависало над Києвом вогкою мрякою листопадового вечора. І так їй стало жаль себе — некрасиву, сором'язливу, перелякану дівчину, яка у свої двадцять вісім років ще не пізнала радості справжнього кохання, і якій пару хвилин тому художній керівник пригрозив звільненням, що захотілося вмерти, аби бути поближче до мами, якої не стало два роки тому. Надійці так не вистачало теплих маминих долонь і погляду її ясних сірих очей. І в порожній холодній борщагівській хрущовці окрім кішки на неї ніхто не чекав. Витягши з пачки цигарку, Надійка спробувала закурити, але з горла її викотився схлип і раптом сльози хлинули з очей рікою. «Клоака, клоака…» — впавши у крісло, щоразу повторювала вона справедливі слова Олексія. А чорна ворона, зазираючи з вулиці своїм чорним масним оком до кімнат, бачила як дівоче тендітне тіло здригається у старому продавленому кріслі, б'ючись у рвучких конвульсіях ридання. Каркнула тричі, знялася з гілки й полетіла геть доповідати вищим силам про неподобства, що чиняться на цій землі. А може, то зовсім була не ворона, а мамина душа.