Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 125

Я майже у захваті цокаю язиком і з розумінням киваю головою, думаючи: «Отакі вони суворі підарські стосунки — любов, ревнощі, ненависть, підступ, помста… Хоч роман пиши!». Тим часом Діма продовжує:

— Ця історія почала розкручуватися тижні два тому, а Євген Дмитрович і сам якось натякнув мені в бесіді, що мені на деякий час краще зникнути, бо, не дай, Боже, почнеться розголос, журналісти, те і се. Але я не зрозумів усієї серйозності його слів, думав, він все владнає. А тепер ситуація така, що газетяр у нього вимагає ледь не півмільйона доларів. А де гарантія, що той, хто дав газетяреві фото, не звернеться до когось іншого? Річ у тім, що ніхто напевно не знає, хто саме і за яких обставин зробив ті фото. Може, Боря, а може, і не Боря? У тому то й уся справа замикається на мені й на газетярі. Але оскільки газетяр — людина відома і впливова, то його і залякати важче, і позбутися. Не те, що мене! Нема людини — нема проблеми! Та і, якщо зникну, то газетяр зрозуміє всю серйозність намірів Євгена Дмитровича, бо той ні перед чим не зупиниться, щоб врятувати свою репутацію. Так що мої справи кепські. Дуже кепські! То що він Зарізовичу конкретно про мене казав? — вже цілеспрямовано запитав Марченко.

— Казав, що ти маєш зникнути і що про це він потурбується сам…

— И-и-и-и, — знову завив Діма й схопився руками за голову. — Що мені робити? Що мені робити?

— Я б на твоєму місці втік. Просто взяв би і втік кудись до бабусі в село, поїхав би кудись у якусь глухомань і зачаївся б на час. А там якось би воно розсмокталося!

— Я так і зроблю! — нервово ухопив мене за руку Марченко і почав її трусити, — так і зроблю!