Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 120

— Що все це значить? — тихо й повільно проказав Сергій Петрович, не дивлячись в очі помічниці режисера.

— А, що сталося? — удавано невинним тоном поцікавилася Надійка.

— По-перше, я хочу знати, хто грає сьогодні виставу: я чи цей нездара Кучер?

— Зараз це вирішується! — переходячи на сухий офіційний тон, проказала Надійка і, загасивши цигарку, по діловому пішла до столу.

— Що значить вирішується? У книзі, здається, стоїть моє ім'я?

— Так, зараз стоїть ваше, але насправді виставу мав грати Кучер!

— За яким таким правом Кучер має грати сьогодні виставу, коли він грав її попереднього разу, а тепер настала моя черга? — Сергій Петрович виговорював слова чітко й повільно, і цей розважливий, конкретний тон нервував Надійку більше за все.

— А хіба дружина вам не передавала? — перекладаючи якісь папери на столі й тамуючи шалене серцебиття, вичавила з себе Надійка.

— А що ме-ні ма-ла пере-да-ти моя дру-жи-на? — майже по складах вимовив Сергій Петрович, страхітливо граючи жовнами.

— Ну, як же ж, ще два тижні тому я зателефонувала вам додому. Трубку взяла ваша дружина, і я їй передала, щоб ви не приходили на виставу, бо за наказом міністерства зобов'язали усіх пенсіонерів, що мають дубль, звільнити від ролей з метою економії бюджетних коштів…

— Мг-мг, — пильно вслуховуючись у її слова, кивав головою Сергій Петрович, ніби погоджуючись з тим, що вона каже. — Добре, добре… Я тільки не зрозумів одного: чому ви мене про це не попередили?

— Ну, як же ж, я вам телефонувала, а трубку взяла Євгенія Степанівна, і я просила її передати… — Надійка сама не чекала від себе такої нахабної брехні, вкрилася червоними плямами, заїкалася, але вперто продовжувала гнути свою лінію: — Певне, що вона забула вам передати…

- Євгенія Степанівна ніколи нічого не забуває мені передати!!! — раптово й дуже несподівано аж заскавчав Степан Петрович високим голосом. — Ви брешете! Ви всі мені брешете!!! Та я вас, я вас у порошок зітру!!! - і він був кинувся на Надійку з кулаками так, що та аж забилася в кут, але замість того, щоб вдарити її, ухопив телефон і, потрясаючи ним у повітрі, закричав: — Телефонуй, сучка малолітня, до художнього керівника, бо зараз по стінці тебе розмажу!!!

— А-а-а-а! — закричала несподівано для себе бідолашна Надійка, не на жарт злякавшись. — А-а-а-а! — так і стояла, поки на її крик із сусідньої бухгалтерії не вийшли дівчата, а з кімнати художників не прискакав Олексій.

— Що тут відбувається? — гарячково відбираючи у Сергія Петровича телефон і всаджуючи його на стілець, питав він.

— Олексійчику, Олексійчику, синку мій, мене зрадили, мене викидають із театру, — рюмсав, закриваючи обличчя руками, Сергій Петрович.

— Та він же ж божевільний! Він хотів мене вбити! — билася в істериці Надійка…

Коли ж емоції трохи вляглися, і до Сергія Петровича викликали медсестру, він наполіг, щоб у присутності великого кворуму свідків зателефонувати художньому керівникові, щоб саме він засвідчив право народного артиста грати сьогодні роль сера Арчибальда. Вгамовуючи нервові схлипи, Надійка набрала телефон Зарізовича: