Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 110

— Я знаю, куди ви позабирали всі антикварні меблі, - тим часом гримав Сергій Петрович на Олексія, — я знаю, що цей Зарізович приторговує антикваріатом! Мені артисти розповідали…

— Та я тут при чому? — відбріхувався Олексій, як міг. — Звертайтеся до дирекції. Це їхній наказ…

— Послухайте, Сергію Петровичу, — вийшовши з глибокої коми, втрутилася у розмову Надійка, — ви йдіть собі спокійно в гримерку, готуйтеся, будь ласочка, до вистави, а я зараз усе з'ясую і до вас підійду. Добре?

— Би з'ясуйте, з'ясуйте! — не вгамовувався Сергій Петрович. — І підійдіть до мене! І повідомте мені, що коїться в моєму рідному театрі!

— Так, так, обов'язково це зроблю. Ви йдіть, йдіть, я до вас обов'язково повернуся. — Отак ніжно приговорюючи, вона розвернула його до дверей і провела у коридор. А коли двері за Протасовим зачинилися, Надійка, прикривши рот рукою, рвучко повернулася до Олексія і зробила страшне обличчя. — Біда! Треба рятувати ситуацію!

З цими словами вона кинулася до столу, відкрила реєстраційну книгу й швидко почала в ній щось переписувати.

— Що ти робиш?

— Ти розумієш, Протасов сьогодні не мав грати виставу. Сьогодні його роль грає Кучер, а… — махнула вона рукою, — довго розповідати. Яка година? За десять шоста! Може, встигну…

Ухопивши книгу, Надійка стрімголов вискочила з реж-управління і кинулася до службового входу.

— Слухайте, Наталю Сергіївно, — різко кинулася вона до вахтерки, — тут яка ситуація… Якщо прийде Кучер, ви його знаєте, такий середнього віку актор…

— Так він вже прийшов…

— Коли?

— Та от пару хвилин тому із молодиком таким білявим, не пам'ятаю його прізвища — Лютий чи що… Ще й спитав: а чому книга для розписів прибуття на виставу ще не лежить?

— От… — і Надійка, хоча їй це було не властиво, брутально вилаялася. — Коротше, книга от, — промовила вона ніяковим голосом, — якщо будуть до вас звертатися Кучер чи Протасов, то всіх спрямовуйте до мене. Добре?

— Та добре, — кивнула вахтерка і, дивлячись, як за дверима зникає худорлява спина Надійки, затягнута у волошкову кофтинку, подумала: — Якісь всі ідіоти в цьому театрі: що артисти, що інші працівники.

Глава друга

СИНДРОМ КДБ

Від тої пори, як ви, шановний читачу, полишили головного героя в скверику на Пушкінській в компанії артиста Миколи Кучера минуло понад півтори години. Близько п'ятої вже впали на Київ мутно-сірі листопадові сутінки. Чемні й виховані автомобілісти вмикали ближнє світло, жлоби ж так і їздили з темними фарами. Почав точитися народ з контор, заструменіли вулиці жвавими людськими потічками, спалахували вікна та вітрини, у нормальних людей закінчувалася робота й майоріла перспектива вечері, перегляду новин та серіалів, читання газет, роздумів про життя та тихого відпочинку. І тільки артисти по всьому місту, по всій країні готувалися до вечірніх вистав

— Гей, друже, вже десять хвилин на шосту! — схаменувся Микола, глянувши на годинника. — А ти бухий в дошку! Скільки ти вже узяв?

— Та грамів триста, не більше… — відповів я, видихаючи з рота гарячу алкогольну пару.