Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 229

Так от, цей Коко, нахиливши голову та згорбивши спину, тягав в упряжі свій візок, і це ще більше робило його схожим на тяглового коня чи робочого вола. Анрі знайшов його на розі вулиць Карпо і Маркаде. Виснажений важкою біганиною, прочесавши район в усіх напрямках, Прадель витратив купу грошей, щоб витиснути хоч якусь інформацію. Як тільки він знайшов Коко, то відразу зрозумів, що це те, що він шукав (ще ніколи він не почував себе таким близьким до виграшу).

Зграя псів (Анрі ж бо читав вечірні газети) вже кинулась по сліду тієї справи з монументами (яка так припала до душі старому Перікурові). Але у нього було достатньо грошей, щоб задобрити будь-кого і принести старому крабові якнайбільше інформації, щоб той нарешті розщедрився на обіцяний дзвінок до міністра і за лічені хвилини закрив його кредит.

Репутація Анрі знову стане білісінькою, як сніг, він скористається усіма можливостями, почне все наново (не рахуючи того, що вже заробив). Маєток Салев’єр буде пов­ністю відновлено, а банківський рахунок продовжуватиме, як помпа, викачувати державні гроші. Він цілеспрямовано ув’язався в цю історію, а тепер от знайшов ниточку (вони ще побачать, хто такий Анрі д’Олней-Прадель!).

Він засунув руку в кишеню, затиснув у ній купюру в п’ятдесят франків. Але побачивши, що Коко підняв голову, він заліз в іншу кишеню, де лежало двадцять франків і дріб’язок (бо й із цими грошима він отримає однаковий результат). Він одразу запитав про ту партію надрукованих каталогів: «Це ви забрали із вулиці Абесс?» — «Так», — сказав Коко. «А куди ви їх доставили?» — «Чотири франки». Анрі тицьнув чотири франки в долоню візника, той розсипався в подяці.

«Нема за що», — подумав Анрі вже в таксі, яке поспішало до тупикового провулку Перс.

Перед очима з’явився великий будинок з дерев’яною огорожею, як і описував Коко: «Треба було підвезти візок до початку сходів. Питаєте, чи я пам’ятаю? Я сюди якось привозив ще й лавку, як же вони її називали... Зрештою, лавку я привозив давно, але тоді принаймні був хтось, хто мені допомагав, а тоді з тими каталогами... я навіть не знаю». Коко не дуже вмів читати, саме тому він і тягав візок.

Анрі сказав таксистові почекати, дав йому банкноту в десять франків, водій був задоволений: «Скільки скажете, мій пане».

Він відкрив хвіртку, пройшов через двір, подивився на сходи — нікого. Наважився піднятися, обережний і на все готовий (о, як би він хотів зараз мати в руці гранату! але в цьому не було потреби). Він штовхнув двері, квартира була порожня. А точніше сказати — безлюдна. Це було видно по пилюці, по посуду, ніякого безпорядку, лише суцільна порожнеча — меблі без мешканців...

Раптом він почув шум у себе за спиною. Він хутко кинувся до дверей. Легеньке клацання каблуків — цок, цок, цок — маленька дівчинка прожогом втікала униз сходами, було видно лише її спину. Скільки їй — Анрі не міг визначити.