Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 111

— Моя трояндочко… — ніжно прошепотів Рахімов, обіймаючи Лію. — Ніжна моя квіточко…

Тої ночі вона довго крутилася, не могла заснути. З голови не виходила Кіра. Чула, що дівчина у пошуках роботи. Редакція газети, в якій працювала, без пояснень звільнила нещасну. «Вавілон» теж відмовився від її послуг, як перекладача з японської мови. Тоді, у Мужієві, Марат точно зрозумів, з чийого номера надійшло філософське смс. Лія хвилювалася, бо добре знала характер свого чоловіка… Аби лише тим і обійшлося…

— Ця мова надзвичайно важка, — пояснював подружжю Рахімових репетитор, коли прийшов до їхнього дому. Чоловікові було років за сорок. — Я можу почати з незначних азів, але, щоб продовжувати — треба мати бодай якусь уяву про її звучання, вимову, жести.

— То принесіть якісь записи й прослуховуйте, — не могла зрозуміти Лія, до чого веде вчитель.

— Це можна, — погодився Йоса. — Але ж ви хочете, щоб ваші сини не просто розуміли японську, а вільно нею володіли, правда?

— Звичайно, — підтвердив Марат.

— Тоді вони мусять почути її в оригіналі, побачити, жести, що використовуються при її вимові, вдихнути менталітет людей, для яких вона рідна… — намагався пояснити.

— Тобто, ви вважаєте, що досконало вивчити чужу мову можна тільки на території тієї країни, де на ній розмовляють? — почала здогадуватися Лія, до чого веде репетитор.

— В ідеалі — так, — вже жвавіше відповів. — Але не обов’язково там знаходитися весь час. Хоча б один раз у рік на кілька тижнів. Проте, дуже важливо почати саме з цього.

— Це виключено, — різко піднявся з-за столу Марат і підійшов до вікна. — Я не маю можливості покинути справи й сидіти з дітьми у Японії. Лію також не відпущу.

— Але ж вони вже не діти, а підлітки, — несподівано підтримала учителя дружина. — Ґьокудо — дорослий чоловік. На якийсь тиждень можуть поїхати. Чому ні?

— Я теж мав на увазі, що сам з ними поїду, якщо дозволите, — пояснив репетитор. — Вони вже великі хлопці. Навіщо зайві няньки?

— Ви розпочинайте свої ази, а там видно буде, — не обертаючись, суворо відповів Рахімов.

— Чому ти так переживаєш? — не розуміла Лія, коли залишилися з чоловіком наодинці. — Адже сам казав, що це не просто забава, а серйозне вивчення мови на перспективу. У такому разі треба взяти з цих занять максимум. Я з ним згідна. Справді розумний, освічений чоловік. Правду каже.

Марат мовчав.

В душі був згідний з тим, про що говорили Йоса і Лія. Але якесь незрозуміле відчуття тривоги стисло його серце при думці, що діти поїдуть у ту Японію. Не міг пояснити. Щось ніби тримало, не відпускало… Про таке й дружині не скажеш, і не відмовишся від занять, які сам придумав. Складно все якось… Треба час, щоб добре обміркувати ситуацію.

Але час ішов, а Марат мовчав.

Не відмовлявся — й не погоджувався.

— Так довго ти ще не думав над жодним рішенням, — якось ввечері зайшла в його домашній кабінет Лія.

Рахімов сидів у повній тиші, закинувши голову на спинку дивана. Вже за північ, а він ще не лягав.

— Я ще посиджу, — не розплющуючи очей, відповів слабим голосом. — Ти засинай. Залиш мене одного.