Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 113

— О-о, Боже Всевишній! Тимуре! Ні-і! Ні! — кричав Алан, роздираючи, й без того обпечені руки, об тверду землю. — Що ж я дома скажу?! Як дивитимусь в очі батькам?! Чому лишився живий?! Чому-у?!!! — безсило спостерігав, як догорав будинок.

Наступного дня, у лікарні дізнався, що у пожежі загинули Тимур і Йоса.

— Ми змушені офіційно повідомити вашу родину про трагедію, — пояснила перекладачка неповнолітньому Аланові. — Тому ваша присутність при розмові — обов’язкова.

Марат уже й так не знаходив собі місця. Навіть вечеряти не вийшов зі свого домашнього кабінету. Адже його діти і Йоса не сіли на літак. Зв’язку з ними також не було. Рахімов підняв на ноги консульство й Міністерство закордонних справ, але інформації про їх місцезнаходження поки не отримав. Усі тільки заспокоювали. Не відповідав і бізнесовий партнер, у якого мешкали хлопці. Серце батька розривалося…

Щоб заспокоїти Лію, сказав, що діти затримаються ще на кілька днів, а у нього невідкладні справи, які мусить вирішити негайно, тому заклопотаний.

Але дружина підозрювала, що не все гаразд. Тому сиділа у вітальні й, не відриваючи очей, дивилася на двері його робочої кімнати. Раніше їй уже доводилося бачити стан чоловіка, коли вирішував складні робочі питання. Тоді він також відсторонювався, ніхто не мав права навіть на очі йому потрапляти.

Але тепер все якось інакше…

Він наче крізь людей дивився. Нікого не помічав. Мов поранений звір, метався по кімнаті, не відпускаючи з рук телефонної слухавки.

Нарешті різко відчинив двері й попрямував до виходу з будинку.

Раптом телефон у його руці завібрував.

Миттю зупинився.

— Так! — коротко і голосно відповів. — Я! Слухаю уважно! Хто?! Кажіть!

Кілька секунд панувала мертва тиша.

Рахімов мовчки тримав слухавку біля вуха й важко дихав. Очі його неприродно розширювалися, губи затрусилися…

Відчувши недобре, Лія піднялася з дивана.

Раптом його телефон випав на підлогу й голосно дзенькнув металевим корпусом. Рука ж так і залишалася біля вуха.

— Марате! — закричала перелякана Лія. — Що?! — підбігла до чоловіка. — Господи! Що сталося?!

Хапаючи повітря, мов риба без води, Рахімов повільно опустився на коліно.

— Коханий!!! О, Боже милостивий!!! — підхопила й намагалася втримати. — Що з тобою?! — гірко плакала до смерті налякана жінка. — Викличте негайно швидку-у!!! — щосили заверещала на весь будинок.

Марат отямився уже в лікарні.

Важко розплющив очі.

На ньому купа дротів і трубочок.

Поряд Лія. Тримає його за руку. Одягнена у чорному…

Знову міцно стис повіки.

— То це правда? — ледь чутно прохрипів.

— Тіла… Чи те, що залишилось… Привезуть за тиждень, — важко промовила. — Багато тяганини з документами. Інша країна. Все вирішується через консульство. Не хвилюйся зараз, — ковтаючи сльози, погладила миле обличчя. — Бережи сили. Вони ще нам знадобляться.

Через вісім днів провели поховання.

Вже майже ніхто не мав сил плакати над труною.

Важкий тиждень очікування висмоктав із рідних останні сили. Сльози закінчилися.

Батьки стояли, мов живі тіні.