Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 22

Донедавна тільки дві речі рятували дуб: статус пам’ятки і зграйка войовничих ортинськознавців, древніших за саму пам’ятку. Навіть дивно, що сьогодні жодного з них тут не було.

Марта відійшла й дивилася, як пила вгризається в кору. Зрештою, подумала, гілка є гілка, дуб від цього не змаліє.

Вона чула, як підішла й стала поряд із нею мачуха.

— Недоумки, — сказала Еліза. — Завжди одне й те саме: не вміють вчасно зупинитися. Прорахувалися, ну то що ж, зробимо ще одну дурість, нема чого втрачати.

— Привіт, — сказала Марта. — Давно чекаєш?

Еліза відмахнулася:

— Таке. Я якраз оформила на прохідній перепустки. Ходімо.

Вони перейшли через дорогу. Черга тепер дивилася підозріло, лісоруби вже нікого не цікавили. Навіть коли пролунав різкий, надсадний тріск і гілка загойдалася в ременях, що її охоплювали. Навіть коли з усього маху, наче таран, вгамселилася в колиску крана.

— Гей, куди це ви без черги?

Еліза й бровою не повела. Вони з Мартою пройшли вздовж бетонного паркану і різнорідного, роздратованого натовпу. Спершу Марта вирішила, що це все цингани, хто ж іще, але потім помітила у сутінках кілька знайомих облич: двірник дядь-Михась, одна зі шкільних куховарок, листоноша пані Зерена… Побачивши Марту й Елізу, всі вони відверталися. Натомість інші — незнайомі — кілька разів вигукнули навздогін щось про блатних, які всюду пхаються без черги.

— У нас… щось сталося? — обережно спитала Марта. — Що ми — теж… на завод?

Еліза сполотніла і міцно стиснула її руку. Вони якраз опинилися біля прохідної — величезної металевої брами з крихітною хвірткою. Біля хвіртки чергував охоронець у формі. Не звичайний лінивий та пузатий дідуган років за п’ятдесят — молодий, спортивний. І з кобурою на поясі.

Коли Еліза попрямувала до брами (і Марта за нею, вирвати руку було нереально), охоронець розвернувся до них так плавно й стрімко, що Марта навіть не здивувалася: що, і пістолет не вихопив?

— Вхід тільки за перепустками. І — я вже попереджав — сьогодні навряд чи…

Еліза мовчки показала йому дві пластикові карточки. Він зробив крок у бік, кашлянув:

— Вам до кого?

— До пана Ньєссена.

— Це прямо по двору, потім праворуч, побачите білий триповерховий будинок, вам на третій і в кінець коридору.

— Всюди, — сказала мачуха, поки вони перетинали двір, — всюди бардак. Відділ перепусток на одній вулиці, прохідна на іншій, з приватних справ пускають взагалі крізь хвіртку для донорів. І навіть тут ліхтарі толком не світять, ноги зламати можна на раз-два. А, ну і власне про справи. Пан Ньєссен — мій старий знайомий… — Вона затнулася, певно, на обличчі в Марти, хоч і було вже темнувато, помітила щось таке. — Ми навчалися разом, ще у школі. Я згадала про нього, бо, сама бачиш, із грошима коїться чортзна-що. Всі наші збереження… Якщо так і далі піде, на контракт точно не вистачить, і я не впевнена, що вистачить хоча б на гуртожиток. Не кажучи вже про… — Еліза махнула рукою, мовляв, сама розумієш.