Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 24

Володимир Арєнєв

Він жестом вказав на диванчик, сам клацнув дверцятами бару, налив собі й Елізі по чарочці.

— За щастя новонародженого, — сказала мачуха. — Як назвали?

Пан Ньєссен ледве не вдавився. Він почервонів, здійняв брови, хилитнув щоками.

— Уяви собі, — відрубав. — Уяви собі. Я ж от про це якраз, коли ви зайшли… — Він замовк, було видно, що намагається опанувати себе. — Хто б сказав — нізащо б не повірив. У нас-бо в сім’ї традиції. З покоління в покоління, то одне ім’я, то інше. Пам’ятаєш, мого батька звали Карлом?

— Звісно, пам’ятаю.

— …А діда Вітольдом, ну і прадіда знову Карлом. І тут вони мені — мені! — телефонують. І, уяви собі, не рекомендують.

Пан Ньєссен підвівся, твердо крокуючи, повернувся до бару й знову налив. Випив не відходячи й налив ще раз.

Ну, подумала Марта, тепер тримайся. Пішло-поїхало. Вигляд він мав лютий, від м’якотілого дядечка й сліду не лишилося.

— Вони там собі вирішили, якщо нові віяння, то я вже списаний з рахунків. Хряка лисого їм! Не рекомендують вони. Це, бачиш, незручно. І може бути сприйнято наче натяк і претензія.

— Ти правда не знав? — тихо сказала мачуха. — Років п’ятнадцять уже.

Пан Ньєссен розвернувся всім своїм кулеподібним корпусом.

— Що «років п’ятнадцять»?! — спитав він так само тихо. — Це що ж, була офіційна постанова?

— Інколи обходяться і без офіційних. — Мачуха поглянула на Марту, наче вирішувала, чи можна при ній. — Розсилали щось на кшталт, як ти кажеш, рекомендацій. Із формулюваннями типу «небажано». Але ж він у тебе пізня дитина, так? Ти міг і забути.

— А начхати мені. Нехай закон приймають, тоді обговоримо. А без закону — бачив я їхні рекомендації. «Назвіть якимось схожим іменем», уявляєш! Схожим! Це яким, скажіть-но, якщо ваша ласка! Кар? Кал? Вони там шизонулися всі, жополизи й підстраховщики. Та яке відношення це давнє ім’я має до нашого вельмишановного…

Еліза гучно відкашлялася і підвелася:

— Знаєш, мабуть, ми невчасно. Іншим разом якось навідаємося…

Пан Ньєссен відмахнувся із досадою й утомою.

— Та облиш. І вибач, завівся я. На порожньому, взагалі-то, місці. Нерви ні к лихій годині. — Він сів нарешті сам, звідкілясь з-під стола жестом фокусника видобув трохи прим’яту пачку. — Не проти? У нас тут, бачиш, аврал з ранку до ночі. Переорієнтація ця, зі смертю Сміттяра багато доводиться з нуля… А у мене робочі місця, контракти на постачання по всій країні плюс близький закордон, і ми ж тільки нарощуємо обороти. Хай би що там собі навигадували столичні ці… — Він затягнувся, випустив густий струмінь диму. — Нічого, не самою тільки соломою. Експортом більше займемося, я взагалі хочу склад урізноманітнити й ефективність підвищити. Зрештою, цинганам теж потрібно за щось жити, от, дамо хорошим людям можливість підзаробити.

Пан Ньєссен ще раз затягнувся, струсив попіл у блюдечко й кивнув на Марту:

— А ти, значить, хочеш вступати до Дроссельмейєра?

— Так, — кивнула Марта. І несподівано для себе додала: — На педагогічний.

Пан Ньєссен, злегка здійнявши брови, поглянув на Елізу, хмикнув:

— Ну, це дещо складніше. На медичному в мене є людина, на економічному, на міжнародному, само собою. Але — пошукаємо. — Він ляснув долонями по стегнах і підхопився. — Пошукаємо! Справа хороша, професія потрібна. Отже, так: завтра в нас вихідний, у понеділок я на нараді і ще там є… коротше — у вівторок, так, у вівторок до мене з копіями всіх документів. Я розпоряжуся, щоб на прохідній пропустили.