Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 21

Тут, певно, лялечку зшили із вадою або порошок виявився надто концентрованим. Пам’ятник був уже у два людських зрости, але постатям не вистачало завершеності, пропрацьованості, не пам’ятник — меморіал сніговикам, що згинули в бою з весною.

Одна обтекла постать стояла, розправивши плечі, й протягувала щось на кшталт в’язки соломи — тільки під її руками солома ця перетворювалася на монети, які щедрим струмком лилися вниз, у долоні другої постаті. Цей другий виявився нижчого зросту й наче із горбом, чи що. Але при цьому його риси та одяг сформувалися краще. Принаймні достатньо, щоб Марта його впізнала.

Все було таке саме, як у сні. Високі чоботи, підбиті підковами. Тугий, запнутий на всі ґудзики мундир із широченною стрічкою для нагород. Сім орденів, а на додачу до них — восьмий, унікальний.

Обличчя… та найзвичайнісіньке, таке, що й не запам’ятаєш. І справа, знала Марта, не в тому, що пам’ятник іще не дозрів. Воно і в житті таке ж. Як щось і впадає в око — пласкувата чорна перука, точніше — три криваво-червоних волосинки, які пробиваються крізь неї й світяться у темряві. Але пам’ятники в нас безбарвні, по-перше, а по-друге, волосинок на ньому не буде. Навіть коли постаті сформуються до кінця.

І справа аж ніяк не в тому, що горгоніт не здатен відобразити такі тонкощі. Про ці волосинки ніхто ніколи не згадує, наче їх узагалі не існує. У жодному підручнику, на жодному портреті, в жодному випуску новин. Марта і сама вперше дізналася про них зі сну.

Табличка на постаменті спойлерила про те, що це, коли доформується, буде пам’ятник двом видатним діячам новітньої історії. Доблесному пану Ельфріку Румпельштільцхену, ветерану трьох Пацючих воєн, кавалеру всіх семи Кіноварних підв’язок, в останні роки життя — міністру фінансів при нашому мудрому правителі; а також — власне нашому мудрому правителю, пану Цинноберу… Далі йшов перелік не всіх, лише основних заслуг нашого мудрого правителя, ну і — «від вдячних жителів міста», авжеж.

Якраз коли Марта дочитувала, один із вдячних жителів навис над краєм колиски й гаркнув, перекрикуючи бензопилу, що нарешті запрацювала:

— Ну куди, бидь!.. Хочеш, бидь, гілкою по голові?!

Марта поглянула на нього гнівно й люто, але вирішила не зв’язуватися. Не сьогодні. До того ж — ну, він мав рацію, коли підходила, бачила ж, що до чого. Це ті, хто саджав пам’ятник, не здогадалися — і якщо не вживати заходів, за кілька днів голови підрощених постатей повтикаються у гілку старого дуба.

Дуб ріс тут, скільки Марта себе пам’ятала, і в усіх альбомах про Нижній Ортинськ про нього згадували як про місцеву пам’ятку. А виріс він наче століття два чи три тому — з паростка, подарованого місту після чергових мандрів графом Сіністарі. Граф був той іще вигадник: якщо вірити його нотаткам, паросток походив не звідкись там, а з острова Буруян… утім, місцеві якраз і вірили. Із дубом було пов’язано безліч легенд та вірувань, одні безглуздіші за інші. Правда ж полягала в тому, що на ньому давно вже не з’являлися жолуді, а в центрі величезного, бугристого стовбура чорніло дупло.