Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 20
Володимир Арєнєв
— Чудово. Чекаю! Біля свіжого пам’ятника, там не помилишся.
— Ну хоч у чомусь, — пробурмотіла Марта, ховаючи мобілку.
Останнім часом у неї й так суцільні факапи.
Вона затрималася на розі, біля аптеки, обходячи швидку, що стояла навпоперек тротуару. З аптеки тягли ноші з тілом, все ніяк не могли проштовхнутися крізь вузькі двері. Зрештою один із витріщак допоміг, притримав тіло, а санітари трохи нахилили ноші й пройшли.
— Хтось помер? — спитала охриплим голосом Марта.
Витріщака озирнувся.
— Та чому одразу помер? Погано стало людині на площі, от привели, крапель накапали. Спершу попустило, а потім, певно, наздогнало. Алергія в нього чи що.
Все це він розповідав явно не вперше. Мабуть, і дійти до аптеки допоміг. А тепер пишався причетністю.
— І швидка якраз поряд, вони ж про всяк випадок були на варті тут, неподалік. Слід віддати мерові належне, вряди-годи: і сцену з екранами, і про людей подбав… — Він обернувся до санітара, що залазив у кабіну поряд із водієм. — Жити буде, правильно кажу?
— Куди дінеться, — буркнув санітар. — Дякую за пильність, громадянине.
— Дякую, — сказала Марта витріщаці.
В неї відлягло від серця, хоча, звісно, не факт, що це через неї, тиск у людей від будь-чого скаче, і взагалі, чи не надто багато я на себе беру, теж мені, пуп землі, Обрана знайшлася, тобі треба знайти ліки для батька, зі справами сердечними розібратися й іспити не провалити, не надумуй собі невідь-чого, зібралася — і вперед, і, до речі, не забудь передзвонити Паулю, запитати, що там за малюнок в нього намалювався і чому не надіслав…
Але про малюнок вона, звісно ж, одразу й забула.
Розділ 3
У нападі доброти
Еліза мала-таки рацію: пам’ятник ріс просто посеред вулиці, біля входу у скверик. І захочеш — не оминеш.
Навперек тротуару тут розкарячився кран, у люльці завис чолов’яга у спецівці й намагався завести бензопилу. Черга, яка розтягнулася на протилежному боці вулиці, вздовж паркана, спостерігала з непідробною цікавістю. Час від часу лунали поради. Чолов’яга нервував, пила так і не заводилася. Водій курив, розглядаючи, власне, пам’ятник. Оскільки вечоріло, фари в крана були ввімкнені й пам’ятник стояв як на долоні.
Засіяли його тижня півтора тому, не більше. І саджали явно наспіх: асфальт навколо пішов тріщинами, в одному місці через це злегка нахилився ліхтарний стовп. Стовп, зрештою, підперли розпинками та й махнули рукою, ліхтар все одно років сто як розбитий і не світить.
Головне ж — саджаючи, як завжди, не розрахували. Чи від пересердя перебрали із порошком. Стефан-Миколай про цей порошок днями розповідав дивні речі. Він колись ним цікавився, ну, в межах своїх розвідок щодо філософського каменя. Там, казав, рецепт хитромудрий, давній, його тримають у таємниці, але склад я вирахував. Гадаєш, навіщо з усієї макулатури, що ми приносимо, підручники та книжки, якщо їм півсотні років, сортують в окрему гору. П’ятнадцять років, виправила тоді Марта. А він: так, останній раз їх, схоже, зовсім притисло, термін скоротили. Так ось, вони їх потім спалюють. Але за особливих умов, тут я поки що плаваю. Знаю тільки, що отриманий попіл змішують із порошком із драконових кісток, риб’ячою мукою, додають пташиного молока — ні, не цукерок, Чепуруне, звичайного молока! — ну і закладають в основу лялечку, типу як макет майбутнього пам’ятника.