Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 18

Вони, збагнула раптом Марта, самі тут зі Штоцем. Тільки він і вона.

— То що ж? — повторив класний керівник. — Це не так і складно, зрештою. Не складніше, ніж замовляти драконові кістки.

Марта почервоніла. І думати не думала: чого б це раптом! — але ох, просто відчувала, як палають щоки.

— Не знаю, — сказала вона вперто. — Варіантів два. Або ви хотіли нас від чогось уберегти, або… просто намагалися, щоб інформація не засвітилася… хоча ні, це безглуздо!

— Що саме безглуздо? — Штоц говорив так, наче вони були на іспиті, у класі, а не кроках у десяти від площі й того, що на ній коїлося.

— Я ж погортала її сьогодні перед тим, як ставити в номер. Кого взагалі обходять ці «горщики-самова…»

Сказала і затнулася. Згадала: «Кажуть, перший такий горщик-самоварку придумали ще за часів Драконових Сиріт. Але тоді про них мало хто знав, а користувалися ними тільки самі Сироти і наближені до них люди…»

А все ж так просто, збагнула вона. І чим я раніше думала.

— Та хто вони такі, ці Драконові Сироти? — спитала Марта. — Це ж через них уся ця катавасія, так?

Штоц кивнув.

— Добре. Значить, раніше ти не здогадувалася. І ніхто з хлопців теж.

— Та звідки б?! Ви так тоді через горщички розізлилися…

Він посміхнувся — вперше за всю розмову.

О, так, звісно. Злитися він тоді й гадки не мав. Все це була вистава, дешевий прийомчик. І ти, Марто, купилася, повірила.

— Але чому ви нічого не сказали? Це аж настільки небезпечно? А, так, якщо Дрону довелося поїхати… Але слухайте, я безліч усього перечитала про драконів — і ніде про цих Сиріт навіть не згадують, жодним словом!..

— Дивно, не помічав за тобою раніше цікавості до драконів, — сказав Штоц. — Навряд чи це за нинішніх часів вдала тема для вивчення, але — як знаєш. Тільки пообіцяй, що втримаєшся від пошуку в Мережі матеріалів про Сиріт.

Перш ніж Марта сказала хоч слово, він махнув рукою:

— О, так, дуже наївно з мого боку. Тоді от що. Пропоную угоду. Умову. Днів зо два потерпиш? Сьогодні я дуже зайнятий, є термінові справи. Але потім — даю слово — розповім достатньо, щоб задовольнити твою цікавість. Натомість я вимагатиму від тебе двох речей: на кілька днів забути про Сиріт…

— І, — здогадалася Марта, — зняти матеріал з номера?

Штоц відмахнувся:

— Це неможливо й сенсу, зрештою, не має. Що потрапило до Мережі, залишиться там назавжди. Та й це виглядатиме природніше: спробуєте прибрати — визнаєте, що залучені. Визнаєте, що знаєте. Ні, навіть не думай про це. Мені потрібне інше — поговорити з твоїм батьком.

Марта насупилася.

— Я… не впевнена, якщо чесно. А Еліза… ну, моя мачуха — вона не підійде?

— Боюся, що ні.

Авжеж. Очікується серйозна чоловіча розмова, не для жіночих вух.

— Гаразд, я спробую…

— Чекаю в понеділок, — сказав Штоц. — На крайній випадок — у вівторок. Не до школи, приходьте із ним до мене додому, після уроків. Часу, Марто, в мене обмаль, вибач, тут я мушу тебе залишити. Зроби мені ласку, тримайся якнайдалі від площі. І обережніше з тим, що і кому кажеш. І з тим, — додав він, — що робиш, ясна річ.