Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 164

— Мило. Ні, правда: мило. Могли одразу пригрозити, та ні, тільки натякнули — і далі вивалили цілу гору пряників. А якщо я відмовлюся? В хід піде батіг? Пригадаєте про речові докази, про карну відповідальність за переховування кісток? Що там іще? Та зачекайте — я ж типу щойно врятувала всю школу від вибуху. Мені там за це жодних пундиків не передбачено? Пом’якшувальні обставини, оце все?

Хаустхоффер, не дивлячись, потягнувся до чашки, струсив у неї попіл, а потім двома пальцями трохи покрутив її, вирівнюючи за якоюсь лише йому видною віссю.

— Ненавиджу, — сказав він тихо. — Ненавиджу це відчуття: коли домовитися по-людськи не виходить і тобі доводиться погрожувати. Ні, Марто Баумгертнер, я не використовуватиму проти тебе речові докази. Я не здам тебе єгерям. Я зателефоную репортерам і виведу тебе до них. Скажу, що для мене ти завжди була взірцем унікальних моральних якостей, залізної волі, непорушних принципів. А потім я піду, Марто. А ти залишишся. Ти ходитимеш до школи, зубритимеш відповіді на випускні тести. І житимеш серед людей, які вирішать, що весь цей час ти нам допомагала — а може, й далі допомагаєш. Подумай про це.

Він різко підвівся, обійшов стіл і розчахнув двері:

— Хвилин десять тому я попросив принести дві кави. І де?.. Ні, пане Вегнер, я би просив вас зараз не…

— Даруйте, пане Хаустхоффер, але я мушу побачити її й упевнитися, що все гаразд! У неї напевно шок — після всього, що сталося! І я розумію, що ви при виконанні, вам треба було розібратися… в чому ви там хотіли розібратися… але вона під моєю відповідальністю, і я… те, що ваші люди мене не пропускають…

— Та заходьте, заходьте. Я що, по-вашому, її тут допитую? Марто — твій учитель за тебе хвилюється, скажи йому, що я не намагався з’їсти тебе живцем, не загрожував…

Віктор зайшов і став на порозі, обличчя в нього було бліде, він стискав кулаки і мав такий вигляд, наче от-от накинеться на Хаустхоффера.

Марта подумала, що зовсім не проти. Але потім згадала про тих його людей в чорному і як вони били прикладами Яромира.

— Дайте нам пару хвилин, — сказала вона Хаустхофферу. — Вийдіть, попийте там поки свою каву. Я не втечу.

Той кивнув із легкою посмішкою:

— Ну звісно не втечеш.

Коли за ним зачинилися двері, Віктор підійшов і обійняв. Зовсім не так, як слід обнімати вчителеві ученицю. Ну, в сенсі, вчителям же взагалі не годиться…

Він зазирнув у її очі:

— Як ти? Я, коли отримав смску… чорт, може, мені треба було самому до тебе бігти… але я вирішив, ти знаєш, про що просиш. Вибач, я все-таки мусив…