Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 160

За вікнами досі лило, під струменями дощу кутасті, темні машини біля входу до школи здавалися допотопними чудовиськами, які приповзли сюди з глухих боліт — так акули припливають на запах крові. Зараз вони стояли із вимкненими фарами і зачиненими дверима, а крізь скло було не роздивитися, чи є там хто всередині.

Чекають, чомусь подумала Марта. Стоять і чекають.

У вчительській горіло світло, але було порожньо, тільки за величезним овальним столом, що займав майже всю кімнату, сидів похмурий, пом’ятий пан Вакенродер. Перед директором лежали розпухлі від паперів папки, нутрощі однієї він якраз вивчав із дотошністю авгура. Ще ціла гора таких самих папок валялася на підлозі, вже переглянута й забракована.

Коли зайшли пан Хаустхоффер із Мартою і спецназівцями, директор поглянув на них спідлоба, але одразу повернувся до паперів. Висмикнув один файл із папки, відклав, решту жбурнув на підлогу.

Тільки потім до нього дійшло, що тут Марта, він підвів голову й прошипів панові Хаустхофферу:

— Ви взагалі сповна розуму? Навіщо ви?.. Ми ж домовлялися!..

— Не беріть у голову, пане директор. Під мою відповідальність. І, на жаль, мені доведеться вас потурбувати.

— Я не встиг!.. Мені необхідно переглянути ще… — Він у відчаї обвів поглядом поклади папок.

— Мої люди допоможуть вам перенести їх до якогось сусіднього класу, вирішіть самі — куди саме. Тільки, будь ласка, не надто затягуйте. — Пан Хаустхоффер скинув руку і подивився на чорний, із помаранчевими іскорками по периметру, циферблат. — Гадаю, нам потрібно буде хвилин п’ятнадцять.

Директор мовчки вийшов з-за столу, згріб на оберемок відібрані сторінки, кивнув спецназівцям і боком, опустивши погляд, почав протискатися до дверей. На Марту він навіть не поглянув.

— Ну, сідай, — запропонував їй пан Хаустхоффер. Сам він розстібнув довгий, гарбузяного кольору плащ і влаштувався на чолі столу. Спецназівці стояли біля дверей і стежили за кожним його рухом — наче циркові песики за дресирувальником. Він махнув їм рукою: — Забирайте все, що забажає пан директор, нехай працює. Але стежте за часом. І принесіть нам кави. Чи ти віддаєш перевагу чаю?

— Без різниці, — сказала Марта. Ноги в неї наче віднялися, вона вчепилася руками в спинку найближчого стільця й подумки повторювала: тільки б не впасти, тільки б не впасти.

— Тоді дві кави. — Хаустхоффер підважив пальцями ручку верхньої шухляди, висунув її, витягнув звідти чашку — строкату, з квіточками і співочими пташками, і з написом «Нашій улюбленій пані Карен». Чашку він поставив на край столу, потім потягнувся до внутрішньої кишені за портсигаром і видобув звідти довгу, коричневу сигарету. Клацнув запальничкою. — Не проти?

Марта ще й відповісти не встигла — а він уже випустив з ніздрів дві густі цівки диму і сказав:

— Вітаю, Марто Баумгертнер, це було блискуче. Ризикуючи життям, ти вивела на чисту воду небезпечного злочинця — громадянина сусідньої держави, який пробрався до нас і намірявся здійснити терористичний акт. Ти врятувала життя однокласників і вчителів. Тільки завдяки тобі все обійшлося малою кров’ю.