Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 158
Володимир Арєнєв
— Штоц хотів, щоб ти підірвав школу?!
— Штоц хотів, щоб я підірвав спортзал і те, що тут третій тиждень поспіль складують. Ти що, взагалі нічого не відчуваєш, Відьмо? А, так, тобі ж, певно, в темряві погано видно.
Він поляскав себе по кишенях, витягнув ще один мобільний і ввімкнув ліхтарик.
Марта скрикнула. Просто не могла стриматися.
То от, подумала, от чому останніми днями мене в школі нудило. От звідки взялося те дивне відчуття під час Дня пам’яті. І бійка шестикласниць, і той незрозумілий випадок у їдальні, там одна з куховарок накинулася на іншу із тесаком, чистий треш… А все ж лежало на поверхні, мені тільки й треба було додати два до двох!
Ніколи й ніде, навіть по телику, вона не бачила стількох драконових кісток водночас. Тут лежали уламки зубів, дуги ребер, якісь шипи, лопатки, хребці, кігті — величезні, наче колони храму, і крихітні, позсипувані у целофанові пакети. Були тут і пакети з порошком із перетертих кісток, і скриня з різними виробами — вішаками, шматком арфи, протезом людської ноги… Все це нагадувало засіки якогось музею — але аж ніяк не спортзал.
Марті не спало на думку нічого розумнішого за запитання:
— А навіщо тоді треба було заморочуватися й приносити порошок у пакеті? Ну — можна ж було взяти тут…
— Не можна. В мене суміш у потрібній пропорції: крім кісток, чорний порох, перетерті нутрощі василіска, сльози сирен, сушені мізки фаряонок, жало мантикора. Простіше було принести напередодні й прив’язати до пожежної драбини. Ваші пацани, якщо навіть і курять, туди ніколи не зазирають, я ж придивлявся, поки чекав на Ніку… Ну, це вже зайві подробиці, зараз вони не мають значення. То що, Баумгертнер, угода? Думай швидше, — він поглянув на екран мобільного, — за двадцять сім хвилин вистава закінчується.
— І що далі? — спитала Марта. Голова була порожня, отупіла. Пальці правої руки — там, де вона притисла їх стегном, — боліли.
Давай, казала вона собі, давай, давай, ввімкни вже мізки! Як бути? Як
— Далі — після того, як я відтягну вахтера, щоб не постраждав, і виведу тебе, у мене є два варіанти. Повернутися за лаштунки, лягти в домовину, у відповідну мить вийти з неї за командою Оповідача. Потім — вибух. Я допоможу Ніці повернутися додому, ні про який день народження, само собою, не йтиметься, перенесемо на завтра. Та завтра я скажу, що захворів, а післязавтра вже не відповім на дзвінок, оскільки буду за рікою. Або — я вийду з домовини, повернуся в залу, буде вибух, але я ще затримаюся на кілька днів. І — так, на випадок, якщо ти захочеш сьогодні скоїти якусь героїчну дурість, у мене буде граната, пам’ятай про це.
— Навіщо тобі повертатися? — не зрозуміла Марта. Потім сама ж себе перебила: — Добре, це не суттєво. Поясни тільки одне: чому всі ці кістки? Що вони тут роблять?!
Яромир поставив коробку в центрі зали, повернувся до Марти й витягнув ніж.
— Досить. — Він розрізав ремінець на кісточках, потім відв’язав її від стовпчика для волейбольної сітки. Але руки поки не розв’язав. — Ходімо, допоможеш перенести вахтера. І виріши вже нарешті, що мені робити після вибуху. Іти чи залишатися?
