Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 159

Марта зважила всі за і проти.

Ох, подумала, я про це ще пошкодую. Напевно.

— Залишатися, — сказала. — Але слухай, є одна річ, про яку тобі треба знати. У мене там у правій кишені мобільний. Чув колись жарт про те, що жінки можуть набрати повідомлення, не дивлячись на екран?.. Я писала коротко і зможу викрутитися, віджартуюся, але…

Обличчя в нього скам’яніло. Півсекунди він стояв, потім витягнув ніж, ривком розрізав ремінець у неї на зап’ястках — і штовхнув Марту до дверей:

— Давай, бігом звідси! Що ти написала?.. До кого? … Моє ім’я назвала?!

Марта відкрила рот, щоб відповісти, але не встигла. На неї наче навалилася циклопічна невидима подушка, щільна ватна стіна.

От, подумала Марта, от воно як — коли тебе наздоганяє вибухова хвиля…

А потім здогадалася, що ця хвиля мала би вдарити ззаду, а не спереду.

Двері розчахнулися — ледве не злетіли із завісів — і до спортзалу вдерлися чорні постаті без облич. Двоє, четверо, шестеро… вони обтікали Марту, не звертали на неї жодної уваги. Вона обернулася — якось примудрилася, хоча подушка продовжувала тиснути — і побачила, що Яромир зі спотвореним від відчаю обличчям тягнеться рукою до кишені.

Не до тієї, в якій лежала граната, — до іншої, з мобільним.

Ще вона побачила, як його збило з ніг. Не ці постаті — а щось інше, потужне й невидиме. Наче вітрогін увімкнули навпроти дошки з пластмасовими солдатиками…

Потім на нього налетіли ці, в чорному, — і тільки тоді Марта побачила, що в них у руках якісь коротенькі, майже іграшкові автомати, — і як вони змахують ними, немов забивають цвяхи, — але звуків не було, вона наче оглухла.

Це могло тривати хвилин п’ять чи цілу годину — вона не знала, скільки саме. Точно не півхвилини, хоча пізніше, зіставляючи, вона розуміла, що по всьому виходило, — так, десь так.

Певно, дався взнаки шок. І кисневе голодування, вона ж увесь цей час практично не дихала — до тих пір, поки невидима подушка раптом не щезла.

І тоді Марта закашлялася, а чиїсь руки дбайливо постукали її по спині — і знайомий голос сказав:

— Ну все, все, уже все минуло. Ти молодчина. Справжня героїня. Ходімо, не варто тобі дивитися.

— Ви?..

— Я, — погодився пан Рудольф Хаустхоффер. — Ну ж бо, ходімо, нам із тобою треба серйозно поговорити, Марто. Давним-давно вже треба.

Розділ 16

Чесне слово

Вони повели її на другий поверх, до вчительської. Хаустхоффера супроводжували троє спецназівців — принаймні Марта вирішила, що це спецназівці. Ну, не приватна ж армія пана «в певному сенсі терапевта».

Всі люди, що прийшли із Хаустхоффером, були в чорних мішкуватих строях і довгих, до підборіддя, шапочках-балагурках. І з автоматами. Облич Марта не бачила, тільки погляди — уважні й байдужі водночас.

Коли йшли вестибюлем, один спецназівець відстав і повернув до пана Цешлінського. Той, здається, почав приходити до тями — застогнав, смикнув головою, — хоча очей поки що не розплющував.