Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 157

Але Марта вже розуміла, що з брелоками цей обідець не має нічого спільного.

— Одного не розумію: як ти це все проніс крізь рамку?

— А я не проходив крізь рамку. — Він поклав устілку, взув черевик, опустив холошу. — Коли дізнався про неї, зібрався залазити крізь одне з вікон, та не довелося. Просто допоміг твоїм однокласникам розвантажувати скрині циркачів — і заносити крізь службовий вхід. А коли синьйор Оповідач запропонував мені їм підіграти… — Яромир знизав плечима. — Далі все було просто — доки не з’явилася ти. Тому доведеться використати ось це. — Він вставив загвіздок у гранату. — На той випадок, якщо тобі спаде на думку зробити якусь дурницю.

— Логічно, авжеж: збираєшся підірвати всю школу — і загрожуєш мені гранатою. Ти впевнений, що цей твій «колобок» подіяв тільки на ногу, а мізки на зачепив?

— Не намагайся, Баумгертнер. Сміливо, але безглуздо. Ти б і сама зрозуміла, якби слухала мене трохи уважніше. Хоча маєш рацію: спершу я саме це й збирався зробити — зачекати, поки на площі збереться якомога більше людей, і підірвати клітку. Та Штоц мене відрадив. Він допоміг мені. Не знаю, хто він такий і звідки знає те, що знає, але Штоц зміг зупинити процес. «Ногу, — сказав він, — не врятувати, але далі це не зайде. Якщо ти сам зупинишся».

— А вбив ти його із вдячності.

Яромир поклав гранату до кишені так, наче це був апельсин. Нахилився, підняв двома руками коробку.

— Я не вбивав Штоца. Тієї ночі, коли він щез, я приходив до нього. Він мене лікував, це був останній шанс…

— А рана на долоні?

— Йому була потрібна моя кров. Він використовував її, щоб відсікти вплив «колобка». Потім щось сталося, він наказав іти, негайно. Нічого не пояснював…

— Не сходиться: ми зайшли одразу після того, як ти вийшов — і в квартирі нікого не було. А потім його тіло опинилося на площі, біля клітки з… твоїми співвітчизниками.

Яромир завмер, трохи зіщуливши очі. Чи прислухався до чогось, чи розмірковував.

— Це все міняє, — сказав він нарешті. Втягнув повітря, повільно видихнув. — От що, Баумгертнер, часу немає, слухай і вирішуй. Я збирався сьогодні все закінчити й піти назад за річку. Але… Якщо це був Штоц і якщо… Значить, хтось знав. І намагався нас використати. Я виконаю те, що обіцяв Штоцу, а потім… Якщо пообіцяєш мовчати, я залишуся і з’ясую, хто вбив Штоца.

— Так просто, — хмикнула Марта. — А якщо я обману?

— Тебе знайдуть. Тебе — і тих, хто тобі дорогий. Але що це тобі дасть? Навіщо тобі мене здавати?

— Ну, ти, здається, тримаєш он у руках бомбу і явно не збираєшся її розбирати й нести до найближчого смітника. Я взагалі іноді сама рада була б на хрін рознести всю цю школу, але тут зараз безліч народу, якщо ти не помітив.

— І всі вони сидять в актовій залі на другому поверсі, в іншій частині школи. Ми зі Штоцем, звісно, на таке не розраховували, думали просто підірвати все вночі, а вахтера оглушити і винести…