Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 132
Володимир Арєнєв
Марта спешу здивувалася: звідки б узявся цей сон, батько ж перестав грати на флейті, на додачу він сьогодні заночував у них, мачуха постелила у вітальні й вони ще довго про щось розмовляли, цілком мирно, — то чого б це, скажіть, тепер їй сновидіти бозна-що?
— Скажу, любонько: тому, що перед сном ти з надмірною інтенсивністю згадувала про нашу бесіду.
— Вибачте, що…
«…потурбувала», — хотіла закінчити Марта, але промовчала, згадавши пораду старої відьми.
Тільки потім здогадалася, що якщо пані Ліза читає її думки, то…
— Не ображуся, не переживай. Куховарки ж не ображаються, якщо їх називають куховарками. Що ж до «старої» — в моєму випадку це радше комплімент. Значить, я непогано збереглася.
Марта виявила, що це страшенно виснажує: постійно випереджати власні думки й гасити деякі з них — наприклад, про те, який же насправді вік у пані Лізи…
— І робити це лише для того, щоб не думати про щось важливіше. — Юна пані Ліза всміхнулася, і Марта раптом дуже ясно збагнула: навіть у свої вісімнадцять прабабця Чепуруна була набагато доросліша за Марту.
— Так, — сказала пані Ліза, — була. Але в цьому, любонько, немає нічого ганебного. Ми з тобою народилися тоді, коли народилися, і стали тими, кими стали.
Вона зробила крок до Марти й узяла її руку в свої долоні: старі, зморшкуваті, анітрохи не схожі на долоні тієї дівчини зі світлини.
— От про це я й хотіла з тобою поговорити: про те, ким ти можеш стати.
Марта чомусь уявила, що пані Ліза — як і Штоц свого часу — розгледіла в ній зернину таланту й тепер збирається агітувати за вступ на відповідний факультет. У даному випадку, певно, до якоїсь таємної Академії відьомства і чародійства.
— Авжеж, — кивнула пані Ліза. — Авжеж, така академія існує. Але тобі там робити нічого, любонько. І запрошувати тебе туди якщо й будуть, то зовсім інші люди. Я не про те. Невже ти нічого не помічаєш? Ти ж так довго тримала в себе мою книгу, мала би хоча б чомусь навчитися.
Цієї миті у Марти за спиною закалатав дзвін. Дивно, раніше вона ніколи не чула, щоб дзвони били у такій тональності. Не величній — метушливій, нав’язливій.
Та й церкву ж давно зруйнували, нема чому там калатати.
— Не відволікайся, будь ласка! Ти всю ніч думала про ті мої слова, а тепер раз за разом намагаєшся змінити тему. Почнемо з твого батька… Можеш сміливо давати йому варення, не зашкодить. І оскільки я готувала його за особливим рецептом, вистачить надовго.
— Чого це раптом ви вирішили мені допомогти?
— «Раптом»! — похитала головою пані Ліза. — Наче я тобі раніше шкодила.
— Але ви знищили книгу. І з батьком… ви так і не сказали, як його оживити.
— Тр-р-р-р-бом! Тр-р-р-р-бом! — вкрадливо сказав дзвін у неї за спиною.
— Я знищила те, що належало мені, любонько, — нагадала пані Ліза. — А побіжно позбавила тебе необхідності давати пояснення єгерям. Цього разу вони шукали дещо інше, але заборонена книга, на додачу — спотворена… Навіть колишній коханець твоєї мачухи не допоміг би.
— Звідки ви знаєте?!..
Пані Ліза похитала головою:
— Ти
