Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 130

— В сенсі? — не зрозумів Артурчик Цукор-Сіль. — Відчинити? Які двері?

— Свої вхідні, телепню! І швидше… будь ласка.

— І в чому?.. — Тут він побачив батька із ножем, крекнув і сказав: — Здрасьтє.

Марта заштовхнула його до коридору, кивнула батькові, коли той зайшов — клацнула дверима. І коротко змалювала Артурчику ситуацію.

Той знизав плечима і запросив до себе в кімнату, пересидіти.

— Тільки, — шикнув, — давайте тихіше, мати сьогодні на нічній, але бабуся вже лягла, спить вона й так через раз плюс сниться різне… — Він махнув рукою, другою зі смаком почухав за вухом. Було видно, що Артурчик толком не знає, як ставитися до всієї цієї історії зі зниклим Штоцем і облавою.

Він усадовив їх на ліжко, батько попросив води і пив розміреними, дрібними ковтками. Несподівано врубили світло, й одразу ж у двері подзвонили, Артурчик вилаявся, зиркнув на батька й пішов у коридор.

— Ти як? — тихо спитала Марта.

— Все гаразд, — відповів батько. — Дякую тобі, тримаєшся на відмінно.

Повернувся Артурчик, повідомив, що це єгері, запитували, чи не бачив він чогось підозрілого.

— Добиваються до всіх квартир одразу, — сказав. — Але ж видно: ні на що не розраховують. Так, суто для годиться.

Вони посиділи в Артурчика ще хвилин десять, той тричі вибігав на балкон і один раз до вхідних дверей — перевіряв. Нарешті заявив:

— Все, схоже, звалили! То… цейво… Марто, ти ж потім хоч розкажи, чим там усе скінчилося…

Марта пообіцяла, що розповість. Коли знову почала дякувати, Артурчик тільки відмахнувся:

— Та камон, чого там. Ти, можна подумати, не так вчинила б. Давай там… обережніше. А в разі чого — повертайтеся. До побачення.

Батько кивнув йому, переклав ножа, потис Артурчикові руку.

Спускалися мовчки. Затрималися тільки біля сміттєпровода: батько легко відвалив заіржавілу кришку і викинув ніж.

— Гадаєш, його не знайдуть? — спитала Марта. — В сенсі — Штоца.

Батько знизав плечима.

— Побачимо.

Шкіра в нього на щоках наче порожевіла, і рухався він трохи жвавіше, ніж зазвичай.

— А ти пам’ятаєш, чого він від мене хотів? Що казав?

— Нічого, — чесно сказала Марта. — Просто хотів поговорити. Може, це щодо випускних чи моєї роботи в Інкубаторі. Він увесь час намагався переконати мене вступити на педагогічний.

Батько уважно подивився на неї, але нічого не сказав.

Двері до квартири Штоца були перекреслені жовто-чорними стрічками, які чомусь викликали в Марти думку про осині гнізда. На майданчику нічого не було, і жодних оголошень у дусі «прохід заборонено, триває слідство», взагалі нічого.

Вони вийшли на вулицю. Вже підморожувало, Марта застібнула куртку й сунула руки в кишені. Батько подивився на неї й просунув кілька ґудзиків светра в петлі.

Трохи далі, на перехресті, до якого вони прямували, стояв «борсук», біля нього, вдавивши свою широченну дупу в багажник, говорив із кимось по телефону пан Будара, власною персоною.

— Так, — кивав він, — так, звісно, обшукали. Знизу догори… до кожної квартири, авжеж. Я не знаю, що вони там собі… але навряд чи в цьому є хоч якийсь сенс. Ганяють туди-сюди, наче хлопчаків якихось. Та я розумію, пане Мосбаху. Звісно, не від вас. Але, знаєте, виглядає це так, наче вони там навіть не здогадуються, чим ми повинні займатися… авжеж… а потім вони вас же й запитують, чому так багато нерозкритих справ…