Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 123

Отже, він силоміць змусив їх поїхати з міста?

А може — просто взяв і вбив?

Дика думка, але чомусь зараз Марті вона здалася цілком вірогідною.

Штоц? — Так, Штоц.

Той самий? — А який «той»? Що ти знала про нього? Що ми всі знали про нього?

Він брехав нам. Він скористався нашою довірою. Звідкись йому відомо безліч дивних речей. Здається, він збирається відродити старі ритуали.

А ти, наївна дуриндо, вважала його чесним, щирим, вірила, буцімто він любить дітей, з якими працює. А може, діти йому потрібні, бо вони легше піддаються впливу?

Марта пригадала, як Чепурун запитував сьогодні в маршрутці: «Ти віриш йому?» — і позаздрила: мені б таке простосердя! Віриш комусь чи не віриш — і все, питання розв’язане.

Звісно, я не вірю Штоцу. Тут і говорити нема про що!

Але питання в іншому: чи готова я ризикнути і скористатися його допомогою — навіть якщо виявиться, що ціна цієї допомоги надто висока.

Де взагалі та межа, яка відділяє «надто» від «не надто»? Де риска, за якою ти вже не просто використовуєш якусь мутну особу в ім’я достойної мети, але — допомагаєш цій особі, а значить — коїш паскудства і зраджуєш своїх?

Кілька годин тому вона знала відповідь. Тепер… тепер — уже ні в чому не була впевнена.

Щоб відволіктися, Марта вирішила розібратися із сумкою. Витягла всі підручники, протерла їх, кинула сумку до пралки, засипала порошок, увімкнула… Все робила машинально. Думала про різні нісенітниці — наприклад, про те, як бути з варенням з есперидівки. Віддати слоїк батькові? Не ризикувати й викинути на фіг?

Еліза кілька разів зазирнула: спитала, чи вечерятиме (вже повечеряла, а от і ні, від чаю не відмовлюся), і принесла чашку (дякую (чорт, забула сказати, щоб не клала цукор), дуже смачно, так). Потім Еліза пішла до себе, читати, мабуть; трохи згодом клацнув вимикач.

Марта пила чай, ліниво гортала новини й думала, як би змусити себе робити уроки. За останні кілька днів вона їх колосально запустила; звісно, й позвалювалося на неї одразу багато всього, тільки кого це турбує? «Баумгертнер, чому ти не приготувала алгебру?» — «Ми їздили вчора до однієї відьми в Чуряни-Щуряни порадитися щодо мого неживого батька, ну і потім нас затримали єгері, а одна моя книга перетворилася на порох, — от, власне, тому». — «Тоді, ясна річ, інша справа, чому ж ти одразу не сказала! Наступного разу здаси. Якщо, звісно, тебе не викрадуть Великі Каналізатори».

Вона відчула, що починає засинати, сказала собі: забий, один раз у житті прийдеш без домашки, зате виспишся, роздягайся і лягай, — але тут пролунав дзвінок, хто б це міг бути, і о дев’ятій вечора, невже Будара, гладкий придурок, приперся, щоби що — Елізі мізки компостувати — чи, може, мені? — зараз я йому вискажу, зараз він у мене…

Але це був не Будара. Це був батько.

— Привіт, — сказав він. — Ти не телефонувала, і я вирішив, що просто приїду. Ти готова?

— В сенсі? — позіхнула Марта. — До чого готова?

— Ти хотіла, щоб ми сходили до твого Штоца. Я приїхав. Ходімо?

Розділ 12

Три угоди за ціною однієї