Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 125

— Слухай, я ж зовсім не про те! Я про те, що, здається, є спосіб знову зробити тебе живим.

Батько подивився на Марту.

— Це, — сказав він, — тільки початок історії. Ми із Гіппелем і рештою знайшли третій варіант. У Середгір’ї дивні звичаї. Чим довше ми там були, тим ставало зрозуміліше: хоча б тому ми з ними ніколи не житимемо разом. Чужа країна, чужа земля. Можна торгувати, співпрацювати, але не більше того.

Він похитав головою, провів долонею по волоссю. Воно в нього й далі росло, і Марта подумала: треба якось попросити Елізу, хоча, ох, чи захоче Еліза його стригти?..

— У кожному селі, в кожному селищі, до якого ми потрапляли, у них обов’язково було по особливій старій бабі. Всі — сиві, спорохнілі, з гноєм в очах. Зазвичай вони сиділи біля колодязя й просто дивилися. Якщо гинули — все селище мстилося, хоч би чого це їм вартувало. Звісно, наші намагалися їх не чіпати. Ті, хто був у Середгір’ї давно, розповідали різні речі. Наприклад, подейкували, що старі ці насправді й не старі. Що вони — молоді панни, зі шкірою білою, наче шкаралупа першого страусового яйця, і ніжною, наче м’яка шкірочка під цією шкаралупою. Очі в них великі, білки сліпучо-білі, вії — наче махове пір’я у крилі орла. Ну й інше в тому ж дусі. Ми, ясна річ, розуміли, що діди сміються над нами, салагами, та все одно звучало це вражаюче.

Марта обернулася. Троє парубків пригальмували біля паркана, один розломив кийок на два — це виявився тубус — і витягнув згорток. Вони почали клеїти оголошення просто на паркан — один тримав, другий мазав, третій злодійкувато розглядався.

— Потім, — сказав батько, — ми відступали через одне селище… Тобто спершу ми наступали і йшли якраз крізь нього, а потім уже поверталися. І Гіппель почув плач. Там лишилися діти, брат і сестра, в підвалі, батьки встигли сховати. Це було безглуздо, де Фіссер усіх нас тисячу разів прокляв — і себе самого, що зв’язався з такими шмаркачами, — але саме він наказав: дітей врятувати з-під уламків, взяти з собою, нагодувати й напоїти… Дехто був проти: Кабан, наприклад, казав, що їх підберуть свої, — місцеві з банди «Худих гулів» якраз ішли за нами. Але дітей ми все-таки забрали. А хвилин за сім після того, як де Фіссер відвів нас звідти, по селищу вдарили із «соловейків».

— Зачекай, наші ж і вдарили?

— Ні, — спокійно відповів батько, — наші просто постачали їх у Середгір’я. Війна війною, а бізнес бізнесом. Якщо між ними взагалі існує різниця. І от, селище щільно так заспівали «соловейками», спершу в одному діапазоні, потім в іншому. Нас зачепило по дотичній, двох ми тоді втратили, де Фіссер забрав їхні жетони, повісив собі на шию. Він звинувачував себе в тому, що все-таки погодився затриматися; вважав, що інакше всі свої вціліли би.

Десь із боку старого ринку раптом завищала сигналізація, потім вирубилася — і в кількох багатоповерхівках одразу згасли вікна. Ну й ліхтарі на вулиці відповідно.