Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 122

Тут уже Марта образилася:

— Шибанувся чи що?! Це ж яким треба бути щуродупом, щоб працювати на єгерів!

Бен почервонів і відвів погляд: зрозумів нарешті, ідіотище, що саме бовкнув.

— Блін, вибач, я просто… Та до дупи! Це не день, а динаміт якийсь: спершу ваші розборки з прабабцею, тепер фігня із книгою… Слухай, це що, виходить, вона намагалася таким чином тебе… вбити? Наклала прокляття на книгу, щоб… От же ж!

Марта не витримала і засміялася:

— Нічогенька в тебе фантазія!

— А що?

— Не збирався мене ніхто вбивати? Та й чим? Пилом, на який перетворилася книга? Це так, жарт для своїх. Не звертай уваги.

А сама подумала: ну так, якщо вже підвищила голос на відьму, не вибачайся, сенсу немає, рахунок тобі рано чи пізно надішлють.

А ще Марта згадала про Пауля, і їй стало соромно: дитина телефонувала тобі в суботу, зараз середа, а ти, егоїстка-склеротичка, просто взяла і про все забула. Він хотів показати тобі якийсь малюнок, але не надіслав — чому? Що в тому малюнку було такого? Пауль же більше тижня стримувався, не малював нічого, крім звичайних карикатур. Те, що в нього знову проявився дар, напевно дитину налякало, невже так складно було знайти кілька хвилин і передзвонити?

Марта накрутила себе якісно: на той момент, коли приїхала додому, вже ладна була все кинути і їхати на Трьох Голів. Зупиняли тільки пізній час і попередження Будари-старшого.

Словом, Марта кинула в групу повідомлення про те, що є інфа: на вулицю краще носа не сунути, може бути якась лажа. Подробиць не знаю, але, народ, врахуйте.

Потім для очищення совісті запустила пошук по всіх папках у поштовій скриньці. І — аж раптом! — знайшла той самий лист від Пауля. Просто він потрапив до спаму: тексту в ньому не було, один атач і назва «Малюнок», — от спаморізка й спрацювала.

Марта завантажила атач, відкрила — і голосно, зі смаком сказала в нікуди:

— Твою ж!..

Цей малюнок Пауль зробив просто на підручнику. Розкрив форзац і намалював.

Навіть розвороту йому не вистачило, влізли два вагони, а було їх, звісно, набагато більше. Поїзд їхав, на передньому плані стояли кілька сосен, закривали частину вікон, але у просвіт між стовбурами якраз потрапило одне, лягло на згин форзаца.

У вікні видно було постаті чоловіка й жінки — вони сиділи, взявшись за руки, і дивилися перед собою. За силуетами, та ще й на неякісній світлині малюнка, мало що зрозумієш, але Марті здалося: обличчя в них напружені, погляди тривожні.

Хоча, може, художник нічого такого не мав на увазі. Просто вона собі надумала. Мовляв, якщо у Дрона, який стоїть біля самісінького вікна, погляд тривожний, то й у них також…

А у Дрона… Дрон, якщо чесно, аж спав з лиця. Певно, він дуже не любив свою троюрідну тітку.

Якщо сім’я справді їхала до неї.

Бо якщо до неї — абсолютно ж незрозуміло, що робив у вагоні пан Людвіг Штоц.

Пауль зобразив його за спиною в Дрона. Штоц стояв у затінку, Марта бачила тільки його погляд: похмурий, зловісний. І долоня Штоца абсолютно недвозначно лежала на руків’ї чи то меча, чи то шпаги.