Читать «Джон Ґрішем. Інформатор» онлайн - страница 30

Джон Гришэм

— Що намагається приховати суддя? — поцікавилась Лейсі.

— Правду. Підозрюю, вона знає, що не я вбив Сона й Ейлін.

— Скільки ще людей знають правду? — запитав Г’юго.

Джуніор відклав слухавку на стіл і потер очі так, наче не спав уже кілька днів. Правою рукою провів пальцями по густому волоссі. Потім повільно підняв слухавку й відповів:

— Небагато. Більшість вважає мене вбивцею. Вони вірять в офіційну версію, а чому б і ні? Адже мене засудили в суді, й ось я тут, приречений гнити, чекаючи на голку. Якось я її таки отримаю, і тоді моє тіло транспортують у Брансвік і десь поховають. А ця історія й тоді ще буде в усіх на вустах. Джуніор Мейс побачив, як дружина зраджує його з іншим і в нестямі вбив обох. Цікава казочка виходить, правда?

Якийсь час усі мовчали. Лейсі та Г’юго щось писали, обдумуючи наступне запитання. Тоді тишу порушив Мейс:

— Щоб ви знали, ваш візит прирівнюється до зустрічі з адвокатом. Тож у нас немає часового ліміту. Якщо ви не поспішаєте, то, повірте, я тим паче. У моїй камері зараз близько сорока градусів. Системи вентиляції у нас немає, тож мій маленький вентилятор просто ганяє гаряче повітря по колу. Для мене це чудова нагода перепочити, тому якщо будете знову в цьому районі, то завітайте й до мене.

— Гаразд, — відповів Г’юго. — У вас буває багато відвідувачів?

— Не так багато, як хотілося б. Іноді заходять діти, але це важкі зустрічі. Роками я забороняв їм приходити сюди. Та вони росли швидко, зараз уже одружені. Я навіть став дідусем, хоча онуків іще не бачив. Зате маю їхні фото, розклеєні на стінах камери. Уявіть собі: четверо онуків, до яких навіть доторкнутися ніколи не зможеш.

— Хто виховував ваших дітей? — поцікавилась Лейсі.

— Моя мама допомагала, поки була жива. Потім брат Вілтон із дружиною, вони зробили усе, що змогли. Так склалися обставини. Уявіть, як їм жилося: знати, що твою маму вбили, а батька звинуватили в цьому і засудили до смертної кари.

— Діти вважають вас винним?

— Ні. Вони знають правду завдяки Вілтону та моїй мамі.

— Як ви вважаєте, Вілтон погодиться поспілкуватися з нами? — запитав Г’юго.

— Не знаю. Можете спробувати. Не впевнений, чи захоче він бути втягненим у все це. Зрозумійте, життя наших людей стало кращим, ніж було раніше. Якщо вже зайшла мова про минуле, то зараз я не впевнений, що ми з Соном займали правильну позицію, борючись проти казино. Адже воно принесло нам нові робочі місця, школи, дороги, лікарню та такий рівень процвітання, про який ми й мріяти не насмілювалися. Як тільки комусь із племені таппакола виповнюється вісімнадцять, їй або йому призначають довічну виплату 5 тисяч доларів щомісяця. І сума може зростати. Це називається дивідендами. Навіть я, перебуваючи у камері для смертників, їх отримую. Я б віддав ці гроші дітям, але вони їм не потрібні. Тому я надсилаю їх моїм адвокатам у Вашингтон, адже це найменше, що я можу зробити. Коли вони взятися за мою справу, системи дивідендів іще не було, а тому вони не розраховували на оплату. Кожному із таппакола гарантується безкоштовна медицина, освіта та стипендія у коледжі, якщо вони виявлять бажання там навчатись. У нас є власний банк, який надає позики з низькими відсотками на придбання будинку чи автівки. Як я вже говорив, життя зараз набагато краще, ніж було раніше. Це хороша частина. З іншого боку, виникла серйозна проблема з мотивацією, особливо серед молоді. Навіщо йти до коледжу і працювати, якщо ти однаково забезпечений до кінця життя? Навіщо взагалі намагатися шукати роботу? У казино працює половина дорослого населення, що, у свою чергу, породжує чимало суперечок. Чому хтось отримує легку роботу, а хтось — ні? Не обходиться і без внутрішніх конфліктів та політики. Але загалом у племені розуміють, що їм пощастило. Навіщо випробовувати свою удачу? Чому когось має хвилювати моя доля? Чи захоче Вілтон допомагати вам викрити суддю-шахрайку, якщо від цього можуть постраждати інші люди?