Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 47

Торговці відкрито продавали «емігрантські вина». Один з торговців оповіщав про такі вина п’ятдесяти двох сортів. Інші продавали годинники в формі ліри і «герцогинські» канапи. Один перукар написав на вивісці: «Брию духовенство, зачісую дворянство, підстригаю третій стан». Ходили ворожити на картах до Мартена, у будинок № 173 на вулиці Анжу, колишній Дофіна.

Хліба невистачало, вугілля невистачало, мила невистачало. Вулицями проходили гурти дійних корів, пригнаних з провінцій. У Валле баранина продавалась по п’ятнадцять франків за фунт. Об’ява Комуни визначала по фунту м’яса в декаду на кожного. Біля дверей крамниць утворювалися хвости; один з таких хвостів став легендарним, він тягся від бакалійної крамниці на вулиці Пті-Карро до середини вулиці Монторгейль. Стояти в хвості називалося «держати шворку», бо в черзі люди трималися руками за довгу мотузку. Жінки в ці важкі часи були терплячі й лагідні. Вони мужньо вистоювали цілі ночі в черзі до пекарні.

Заходи революції були вдалі. Вона поборювала загрозливу нужду двома небезпечними засобами: асигнаціями і максимумом. Асигнації були важелем, максимум — точкою опори. Цей емпіризм врятував Францію. Вороги, як кобленцькі, як і лондонські, спекулювали на асигнаціях. Дівчата на вулицях пропонували купувати лавандову воду, підв’язки, причіпні коси, а разом і обмінювали асигнації. Були валютники з вулиці Вів’єн, у брудних черевиках, з масним волоссям, у хутряних шапках з лисячим хвостом, і міняйли з вулиці Валуа, в лакованих чобітках, з зубочистками в роті, яких вуличні дівчата звали на «ти». Народ полював на них, як і на злодіїв, що їх роялісти називали «активними громадянами». А втім, крадіжок було дуже мало. Люті злидні і стоїчна чесність. Босі й голодні проходили повз вітрини ювелірів Пале-Егаліте, суворо опустивши очі. Під час обшуку, який Антуанська секція влаштувала у Бомарше, одна жінка зірвала в саду квітку. Народ побив її.

Дрова коштували чотириста франків сріблом за сажень. Можна було бачити на вулиці людей, що пиляли на дрова свої ліжка. Фонтани зимою замерзали. Вода коштувала двадцять су за відро. Усі стали водоносами. За луїдор давали три тисячі дев’ятсот п’ятдесят франків. Візникам за один кінець платили шістсот франків. При розплаті з візником, найнятим на день, можна було почути таку розмову: «Скільки я вам винен?» — «Шість тисяч ліврів». Торговка городиною продавала за день на двадцять тисяч франків. Жебраки казали: «Майте милосердя, допоможіть! Мені невистачає двісті тридцять ліврів, щоб купити черевики».

Біля в’їздів на мости стояли вирізьблені й пофарбовані колоси, зроблені Давідом, з яких Мерсьє глузував, називаючи їх «величезними дерев’яними полішинелями». Ці колоси зображували повалені федералізм та коаліцію.

Не було ніякої зневіри в народі. Була тільки похмура радість, що покінчили з тронами. Волонтери плавом пливли, пропонуючи своє життя. Кожна вулиця дала батальйон. Всюди маяли прапори округ, кожен із своїм девізом. На прапорі округи Капуцинів було речення: «Ніхто нам не втне чуба». На іншому: «Благородство тільки в серці». На всіх стінах наліплені були об’яви — великі, малі, білі, жовті, зелені, червоні, друковані й писані, і в усіх клич: «Хай живе Республіка!». Малі діти лепетали: «Ça ira».