Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 45

Дорогою селяни розмовляли, і над скривавленою жінкою, обличчя якої від місячного сяйва здавалося ще блідішим, чулися злякані вигуки:

— Всіх повбивали!

— Все спалили!

— Ах, господи боже, що тільки робиться!

— Це отой високий старий звелів.

— Так, це з його наказу.

— Я не бачив, як розстрілювали. Хіба він був там?

— Ні, він пішов раніше. Та це все одно, він же звелів.

— Отже, він усьому й виною.

— Він сказав: «Вбивайте! Паліть! Ніякого милосердя!»

— Він маркіз?

— Та це ж наш сеньйор.

— А як його звуть?

— Маркіз де-Лантенак.

Тельмарш звів очі до неба і пробурмотів крізь зуби:

— О, якби ж я був знав!

ЧАСТИНА ДРУГА

В ПАРИЖІ

КНИГА ПЕРША

СІМУРДЕН

І. ВУЛИЦІ ПАРИЖА В ТІ ЧАСИ

Жили на вулиці, їли на столах, поставлених перед дверима, жінки сиділи на папертях церков, готували корпію, співаючи «Марсельєзу». Парк Монсо та Люксембурзький сад стали місцем для маневрів, на всіх перехрестях на повний хід працювали майстерні зброї, рушниці вироблялися перед очима прохожих, що плескали у долоні. З усіх уст чулося одне: «Треба терпіти! У нас же революція!» Героїчно усміхалися. Ходили на вистави, як греки в Афінах під час Пелопоннеської війни. На всіх вулицях були розклеєні афіші: «Облога Тіонвіля!» — «Мати сім’ї, врятована з полум’я». — «Клуб безтурботних». — «Філософи-солдати».

Німці були під ворітьми міста. Була чутка, що прусський король звелів лишити для нього кілька лож в театрі опери. Все було страшне, і ніхто не мав страху. Жахливий закон про підозрілих, який був злодіянням Мерлена де-Дуе, поставив усіх під загрозу гільйотини. Один прокурор, на ім’я Серан, довідавшись, що на нього зроблено донос, ждав арешту, сидячи в хатніх черевиках і халаті біля вікна та граючи на флейті.

Всім було ніколи, всі поспішали. Не видно було жодного капелюха без кокарди. Жінки говорили: «Нам личать червоні шапки». Увесь Париж мов перебирався на нову квартиру. Крамниці торговців старими речами були завалені коронами, мітрами, дерев’яними золоченими скіпетрами та гербовими ліліями, — покидьками з королівських палаців, ознаками знищення монархії.

У крамничках ганчірників продавалися ряси та підрясники. До шинків Поршерона і Рампонно під’їжджали на ослах, накритих ризами, люди, вбрані в стихарі й єпітрахилі, і наказували наливати їм вино в соборні дароносиці. На вулиці Сен-Жак каменярі, самі босі, спиняли візок торговця взуттям, купували, склавшись, п’ятнадцять пар черевиків і посилали в Конвент «для наших солдатів».

Всюди були виставлені бюсти Франкліна, Руссо, Брута і, треба додати, Марата. На майдані Пале-Рояля напис на фонтані: «Quantos effundis in usus» — був закритий двома великими акварельними картинами. На одній з них був зображений Кайє де-Жервіль, який повідомляв Національним зборам пароль арльських «ганчірників»-шифоністів, на другій — Людовік XIV в той момент, коли його везли з Варенна в королівській кареті із підв’язаною до неї дошкою, на якій стояли два гренадери з багнетами на рушницях.