Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 46

Тільки деякі з великих магазинів були відкриті. Жінки возили по вулицях візки з іграшками та іншим дрібним крамом. Увечері візки освітлювалися лойовими свічками, і лій капав на крам. Колишні монашки в білих париках торгували з рундуків. У злиденній ятці лагодила панчохи графиня, колишня маркіза була швачкою. Мадам де-Буффле жила на горищі, звідки видно було палац, який ще недавно належав їй.

Всюди бігали газетники, пропонуючи «останні новини». З чепурунів, що закривали свої підборіддя краватками, глузували, називаючи їх кретинами.

Вуличних співаків була безліч. Юрба затюкувала співака Піту, рояліста, що був, проте, сміливою людиною. Він двадцять два рази сидів у тюрмі і потрапив до революційного трибуналу за те, що вдарив себе нижче спини, вимовляючи слова «громадянські чесноти». Бачачи, що голова його в небезпеці, він вигукнув: «Але ж не голова моя винна, а зовсім інше». Це розсмішило суддів і врятувало йому життя. Цей Піту висміював моду на латинські та грецькі імена, в нього була улюблена пісенька про шевця Куюса, що звав дружину Куюсдамою.

Танцювали карманьйолу, називаючи одне одного не «кавалер» і «дама», як раніше, а «громадянин» ї «громадянка». Танцювали над могилами в руїнах монастирів, засвітивши лампадки на вівтарі та чотири свічки на кінцях двох перехрещених під склепінням жердин.

Ходили в синіх «тиранських» куртках. Застібали сорочки шпильками «під шапкою свободи», зробленими з білих, синіх і червоних камінчиків. Вулиця Рішельє звалася вулицею Закону, передмістя Сент-Антуан — передмістям Слави, на майдані Бастілії стояла статуя Природи.

Показували одне одному відомих прохожих — Шатле, Дідьє, Нікола й Гарньє Делоне, які вартували біля дверей столяра Дюпле; Вуллана, який не пропускав жодного дня гільйотинування і йшов за візками засуджених, називаючи це «ходити до червоної меси»; Монфлабера, завзятого революціонера і маркіза, який узяв собі прізвище Ді-О — Десяте серпня. Дивилися, як марширують учні військової школи, яких декрети Конвенту іменували «кандидатами школи Марса», а народ називав «пажами Робесп'єра».

Читали відозви Фрерона, що викривав запідозрених у злочині «крамарства».

Статуї святих та королів на Будинку інвалідів були в фрігійських ковпаках.

Грали в карти на тумбах по перехрестях; в картах теж була революція: замість королів були генії, замість дам — свободи, замість валетів — рівноправності, замість тузів — закони. Розорялись громадські парки, плуг ходив у Тюїльрі.

До всього цього домішувалась, особливо в переможених партіях, якась гордовита втомленість життям. Один чоловік писав Фук’є-Тенвілеві: «Будьте ласкаві звільнити мене від життя. От моя адреса». Один шамсенець був заарештований за те, що кричав на весь Пале-Рояль: «Коли ж буде революція в Туреччині? Я хотів би побачити революцію в Порті».

Всюди були газети. Перукарські підмайстри завивали перед очима публіки жіночі перуки, а хазяїн тимчасом читав уголос «Монітер». Інші, енергійно жестикулюючи, обговорювали в гуртках газету Дюбуа-Крансе «Порозуміймось» або «Сурму отця Бельроза». Іноді цирульники були водночас ковбасниками, і на вітринах у них красувалися окістя й ковбаси поряд із золотоволосою лялькою.