Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 44

Місяць світив, пожежа теж.

Це були трупи солдатів. Всі були босі, в них забрали черевики, забрали й зброю. Тільки синя форма на них лишилася. Подекуди серед купи мертвих рук, ніг і голів виднівся трикутний капелюх з трикольоровою кокардою. Це були республіканці. Це були парижани, які напередодні ще були живі і стояли гарнізоном на фермі Ерб-ан-Пайль. Ці люди були розстріляні, бо й лежали симетрично: їх поклали на місці одним залпом, обдумано й акуратно. Всі були мертві. У купі не було чути жодного хрипу.

Тельмарш оглянув усі трупи, не пропустивши жодного. Всі були побиті кулями.

Люди, які їх розстріляли, певно, поспішали і не мали часу їх закопати.

Він уже збирався піти, коли погляд його впав на низенький мур у дворі, з-за якого витикалося чотири ноги. Вони були в черевиках і менші від інших. Тельмарш підійшов до них. Це були ноги жінок.

Дві жінки лежали поряд, теж розстріляні. На одній було щось подібне до солдатської форми, біля неї лежала розбита порожня баклажка. Це була маркітантка. Вона дістала чотири кулі в голову. Вона була мертва.

Тельмарш оглянув другу. Це була селянка. Бліда, як смерть, з роззявленим ротом. Очі в неї були заплющені. Ран на голові не було. Лахміття, що правило їй за одяг, при падінні розхристалося, видно було голе тіло. Тельмарш побачив на плечі круглу ранку від кулі. Ключиця була перебита. Він глянув на її посинілі груди.

— Мати, що годувала груддю дитину… — прошепотів він.

Він доторкнувся до тіла: воно ще не захолонуло.

Другої рани, крім рани на плечі, не було.

Тельмарш приклав руку до серця і відчув, що воно хоч ледве-ледве, але б’ється. Вона не була мертва.

Тельмарш підвівся і закричав страшним голосом.

— Чи є тут хто-небудь?

— Це ти, Старий?! — відізвався чийсь голос тихо, ледве чутно.

Водночас з ями в руїнах виткнулася голова.

Потім друге обличчя з’явилося з другої ями.

Це були двоє селян, які поховалися, — єдині, що лишилися тут живі.

Знайомий голос Жебрака заспокоїв їх, і вони вийшли із своїх схованок.

Вони підійшли до Тельмарша, усе ще тремтячи всім тілом.

Тельмарш зміг крикнути, але не міг говорити: так завжди буває при глибоких потрясіннях.

Він показав їм пальцем на жінку біля своїх ніг.

— Хіба вона ще жива? — спитав один із селян.

Тельмарш ствердно хитнув головою.

— А друга теж жива? — спитав другий селянин.

Тельмарш хитнув головою заперечливо.

Селянин, що перший підійшов, заговорив:

— Усі інші мертві, правда? Я бачив усе. Я був у льоху. Як треба дякувати бога в такі хвилини, що не маєш сім’ї. Мій дім згорів. Господи боже, вони всіх убили! У цієї жінки є діти. Троє маленьких! Діти кричали: «Мамо!» Мати кричала: «Діти мої!» Вони вбили матір і забрали дітей. Я це бачив, боже ж ти мій, боже! Всіх перебили і пішли. Вони були задоволені. Вони забрали дітей і вбили матір. Але ж вона ще жива, правда, жива? Скажи, Старий, як ти думаєш, можна ще її врятувати? Хочеш, ми перенесемо її в твою землянку?

Тельмарш кивнув головою, погоджуючись.

Ліс підходив до самої ферми. Вони швидко зробили носилки з гілок та папороті. Поклали на них все ще нерухому жінку і рушили крізь зарості. Селяни несли носилки, один у ногах, другий у головах, а Тельмарш держав руку жінки, мацаючи їй пульс.