Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 11

— Це добре, — сказав Ла В’євіль.

— Роялістський Брут, — додав Буабертло.

— І все ж нестерпно бути під командою різних Кокро, Жан-Жанів, якихось Муленів, Фокарів, Бужю, Шуплів!

— Любий мій шевальє, у другому таборі так само є чого бути незадоволеним. Нам набридли буржуа, а їм набридли дворяни. Думаєте, санкюлотам подобається, що ними командують граф де-Канкло, віконт де-Міранда, віконт де-Богарне, граф де-Валанс, маркіз де-Кюстін і герцог де-Бірон!

— От каша!

— І ще герцог де-Шартр!

— Син Філіппа Егаліте. До речі, коли ж цей Егаліте стане королем?

— Ніколи.

— А все ж він пробирається до трону. Йому в пригоді стають власні злочини.

— І заважають його пороки, — сказав Буабертло.

Помовчали знову деякий час, і Буабертло продовжував:

— Проте він мав бажання помиритись. Приїздив побачитися з королем. Я саме був у Версалі, коли його витурили.

— Турнули з сходів?

— Авжеж.

— Добре зробили.

— Ми прозвали його Bourbon le Bourbeux — Брудним Бурбоном.

— Дуже влучно, — лисий, у прищах, царевбивця. Тьху!

А Ла В’євіль додав:

— Я був з ним в бою при Уессані.

— На кораблі «Святий дух»?

— Так.

— Якби він тоді послухався сигналу адмірала д’Орвіль держатися за вітром, англійці не змогли б пройти.

— Безперечно.

— А правда, що він з переляку сховався в трюм?

— Ні. Але ці чутки варто підтримувати.

І Ла В’євіль голосно зареготав.

Буабертло продовжував:

— Дурнів є досить. Та от хоча б Буленвільє, про якого ви говорили. Я його добре знав. Спочатку селяни були озброєні списами. Хіба ж йому не спало на думку зробити їх справжніми пікінерами? Він хотів їх навчити битися списами за всіма правилами військового мистецтва. Він хотів перетворити цих дикунів на стройових солдатів. Взяв собі в голову, що йому вдасться навчити їх строїтися в каре тощо. Тлумачив їм терміни старої військової мови. Замість «командир відділу» він казав «капдескад», бо так звалися капрали за часів Людовіка XIV. Він затіяв сформувати регулярний полк з усіх цих браконьєрів. У нього були роти, сержанти яких щовечора вистроювалися в коло, і полковий сержант говорив пароль і гасло на вухо сержантові першої роти, той своєму сусідові і так далі. Він розжалував одного офіцера за те, що той не став струнко, вислуховуючи пароль від сержанта. Цей бевзь не розумів, що селяни хочуть, щоб ними командували по-селянському, і що не можна привчити до казарми тих, хто жив у лісі. Так, я знав цього Буленвільє.

Вони пройшли кілька кроків, кожен думаючи про своє.

Потім розмова знову почалася.

— До речі, підтвердилася чутка, що Дамп’єра вбито?

— Так, капітане.

— Біля Конде?

— В Памарському таборі, ядром.

Буабертло зітхнув.

— Граф Дамп’єр. Ще один з наших, що, став їхнім.

— Щасливої йому дороги! — сказав Ла В’євіль.

— А принцеси? Де вони?

— В Трієсті.

— Усе ще там?

— Так.

І Ла В’євіль вигукнув:

— Ах, ця республіка! Скільки шкоди через якусь дрібницю! Подумати тільки, що ця революція сталася через кілька мільйонів дефіциту.

— Дрібні причини завжди призводять до великого лиха, — сказав Буабертло.

— Погано йдуть справи, — промовив Ла В’євіль.

— Так, Ла Руалі помер, дю-Дрене — ідіот. А які жалюгідні наші пастирі! Цей Кусі, епіскоп Ла Рошель, цей Бопуаль Сент-Олер, епіскоп Пуатьє, цей Мерсі, епіскоп Люсона, коханець мадам де Л’Ешассері…