Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 10

Віктор Гюго

— А поки що він принц.

— Майже.

— У Франції дворянин, а в Бретані — принц.

— Як Ла Тремуйлі та Рогани.

— Він їм родич.

Буабертло продовжував:

— У Франції і при виїздах короля він маркіз, як я граф, а ви шевальє.

— Де вони, ті виїзди! — вигукнув Ла В’євіль. — Ми їздимо тепер тачками.

Запала мовчанка.

Буабертло знову почав:

— Коли нема французького принца, згоди́́ться й бретонський.

— Коли нема дрозда… Ні, коли нема орла, згодиться й ворон.

— Мені більше до вподоби шуліка, — сказав Буабертло.

А Ла В’євіль підтримав:

— Авжеж! І дзьоб, і пазури.

— Побачимо.

— Так, — озвався Ла В’євіль, — час уже мати вождя. Я згоден з думкою Тентеньяка: «Вождя й пороху!» Слухайте, капітане, я знаю майже всіх вождів, — як придатних до цієї ролі, так і не придатних. І вчорашніх, і сьогоднішніх, і завтрашніх. Жоден з них не має справді воєнного хисту, який нам потрібен. Цій клятій Вандеї потрібен такий генерал, що водночас був би й прокурором. Тут треба напосідати на ворога, змагатись з ним за кожен млин, кущ, рів, камінь, дошкуляти йому на кожному кроці, користуватися з усього, всього пильнувати, бити нещадно, наганяти страху, не виявляючи ні втоми, ні жалю. Тепер у цій мужицькій армії є герої, та нема вождів. Д’Ельбе — нуль, Лескюр — хворий, Боншан — надто м’який; він добрий, отже дурний; Ла Рошжаклен — чудовий, як молодший офіцер; Сільз — офіцер для відкритої кампанії і не годиться для маневрової війни; Катліно — простодушний биндюжник; Стоффле — хитрий лісник; Берар — нездара, Буленвільє — кумедний, Шаретт — страшний. Я вже не кажу про перукаря Гастона. Та чорт забери! Заради ж чого ми нападаємо на революцію і яка різниця між республіканцями й нами, коли в нас перукарі командують дворянами?

— Ота чортова революція заразила і нас.

— Короста охопила всю Францію.

— Короста третього стану, — додав Буабертло. — Тільки Англія може нас від неї вилікувати.

— І вона нас, безперечно, вилікує, капітане.

— А поки що огидно.

— Звичайно, коли всюди мужва. Монархія, яка має головнокомандуючим Стоффле, колишнього лісника пана де-Молевріє, може не заздрити республіці, де міністром Паш, син швейцара герцога де-Кастрі. Хто стоїть один проти одного у Вандейській війні? З одного боку — пивовар Сантерр, з другого — цирульник Гастон.

— А от я, любий мій Ла В’євіль, до певної міри поважаю цього Гастона. Він зовсім непогано поводився, коли командував при Гемене. Любенько розстріляв три сотні синіх, змусивши їх самих викопати собі могилу.

— Непогано. Але й я упорався б із цим не гірше за нього.

— Певна річ! Та й я теж.

— Великі воєнні діяння, — сказав Ла В’євіль, — вимагають благородства від тих, хто їх чинить. Це є справа рицарів, а не перукарів.

— Є, проте, в цьому третьому стані, — відказав Буабертло, — люди, гідні поваги. Візьміть, наприклад, хоч годинникаря Жолі. Він був сержантом у Фландрському полку, а тепер став ватажком вандейців, командує загоном на узбережжі. У нього син — республіканець; отож батько служить у білих, а син — у синіх. Сутичка. Бій. І от батько бере сина в полон і стріляє в нього.