Читать «Де зерно, там і полова» онлайн - страница 28

Степан. Отак! Батько благословив, тільки крадькома! Що ж: де жінка голова, там чоловік мачула! Я дивуюся, як ще Настя не наділа на Софрона очіпка, бо вона вже давно обернула його в бабу!.. (Сміється).

Хотина. Перед шлюбом при живих батькові-матері мусив прохати чужих людей, щоб поблагословили!

Степан. Зате тепер у Романа одним батьком буде більш! А пригадай, як нас з тобою споряджали до вінця: у мене ні батька, ні матері не було, а твої відцуралися. Звеліли пани везти до шлюбу: мене взяли з поля, від отари, тебе – з пташні, від гиндичат… Тадже ж прожили вік? Що не говори, а Роман Хведосці під лице!

Хотина. І до пари! Розпитувала я по людях: всі Романа шанують і почитують. Кажуть, що й тихий, і ввічливий, і розсудливий.

Степан. Найкраще, щоб був розсудливий та серце мав не крихке!.. А який грамотій!

Хотина. І ремесний! За котре діло не візьметься, кажуть: чи воза скласти, чи чобота пошити – до всього митець і все до краю доведе! Розказував мені Оверко-коваль. Каже, кую у кузні якось на тім тижневі орчик до попової брички, аж це Роман приходе в кузню. «Дайте,– каже,– дядьку, я трохи за вас потрудюсь, а ви спочиньте!» Як взяв молотка у руку. то так він у нього і заходив по кувадлі, як смичок по скрипці!.. «Не вспів,– каже,– я й люльки викурити, як він вже й орчика окував і пригнав!..»

Степан. За таким хистом не загине. (Помовчав). А що ж, чи все злагоджено в тебе?

Хотина. Страва вся вже вварилася, а коровай печеться у куми Ганни, спасибі їй, допомагай! У нас трохи тісненько-таки в хаті та й піч мала…

Степан. Ось як відгуляємо, дасть бог, весілля, зараз комору переробимо на світлицю; і будуть у нас хороми на дві половини!

Ява З

Ті ж Зінька і Самрось.

Зінька. Вже поблагословили молодих? Чи сподівалися гостей, чи ні, а мусите уконтентовувати!

Самрось. Здрастуйте! Поздоровляємо!..

Цілуються.

Як там не скоїлося, а повинно все бути по-рідному.

Степан. Хоч і несподівані, а все ж дякуємо.

Самрось. Недзя!

Степан. А й мати прийде, будемо і їй раді, не виженемо з хати.

Самрось. Мамаша не прийдуть, ні!.. Вони все ждали Романа, казали: «Скориться!..» От, кажуть, що чоловік як задуріє, то вже й нема йому зупину!.. (Сіда).

Зінька. Мовчав би краще, ну й нащо?..

Самрось. Ні, стривай, розкажу! Як же мені перед людьми не почванитися, та ще й перед сватами? Слухайте! От нащо вже я зовсім був збився з пантелику, мов та кручена вівця! А от… Правда, задача? Як почала Зінька благати, як почала прохати мене: «їдьмо, – каже, – до Романа на весілля!» Хотів її ударити, вона підставила твар: «Удар, – каже, – тільки прихились до мого благання!» Отже не зміг ударити! Кажу: уклонися в ноги – поїду! Що ж ви думаєте? Вклонилася, тричі вклонилася.

Зінька (не дивиться в вічі). Перш не корилася тобі, бо дурна була!.. Ти мій муж, голова!..

Самрось. Чуєте? От нехай тепер вона візьме мене за возлобіє – мовчатиму!.. Скорилася, вклонилася в ноги, поцілувала в руку і мир!..

Степан. Чи надовго ж мир?