Читать «Де зерно, там і полова» онлайн - страница 25

Ява 15

Пилип і Роман.

Пилип. Прямо дурницю править! Каже: «Це честь вам велика, що з такого коліна парубок свата вашу дочку…» А Степан чоловік кремезний, упертий!.. Щоб, бува, не вийшло чого. І як почав дискати: дискать та й дискать!.. Навіщо ти його покликав за старосту?

Роман. Та зустрів його, він і нав’язався. Я, каже, знаю усі порядки!

Пилип. Тямить він, чортове дискало! От я!.. Огрій його зразу таким словом, щоб він очмарів!

Пішли в хату.

Ява 16

Зінька і Ганна.

Зінька. Пусти мене, пусти. Галочко!.. Його голосі. Чула, Галю, його голос?

Ганна. Дурієш ти, молодице! Зінька. Гляну уостаннє!.. (Прилипла до вікна). Ганна. Не варта ти того, щоб з тобою панькатися, не таке твоє лихо велике, як дурне! Жируєш, жируєш, голубко! Кортить-таки, щоб все село знало? Щоб потім кожне пальцем показувало на тебе? Щоб приліпили таке прізвище, котрого й повік не збудешся? Ховатимеш очі від людей та щоразу оглядатимешся, щоб яка-небудь мерзота, котра не варта твого нігтя, не осоромила тебе привселюдно!.. Не раз квилитимеш: «Ой боже, боже, коли той вечір буде, коли вже про мене наговоряться люде!..» Ходім, навісна! Не хочеш? То цур же тобі, пек!.. У мене й свого клопоту доволі!.. (Пішла).

Зінька (сама). Ох, Романе! Отруто ж ти моя!.. Не зможу ж, не зможу відірвати тебе від серця!.. (Голосячи, припада до призьби).

Ява 17

Хведоска (вибіга з хати). Де ж таки, щоб я призналася при чужих людях, що кохаю його? Нехай мати самі кажуть. (Прислухається). Хто це регоче? (Придивляється). Хто то на призьбі? Це вже котрась з дівчат думає мене сполохати!.. Котра це? Мотре ти? Та ну-бо, не пустуй! Любко, обізвись!.. (Бере Зіньку за плечі). От вже ненавиджу!

Зінька (підвела голову). Чого тобі?

Хведоска. Хто це? (Відсахнулася).

Зінька. Гарна! Гарна, як змальована!.. Малюнок красує очі, а серце в’ялить… Хведоска?

Ява 18

Ті ж і Хотина.

Хотина. Хведоню, де ти? Скажи ж вже… А це хто?

Зінька. Не по знаку?

Хотина. О, як не по знаку? (Цілується з Зінькою). Милості просимо! Отже й гаразд!.. Тепер вже як свої… (До Хведоски). А ти хіба не пізнаєш?

Хведоска. Ба пізнала.

Хотина. Похристосуйся ж, дурочко! Ходім в хату. А моя Хведоня,– чи ви бачили таку соромливу? – не хоче сказати при чужих людях, що коха Романа.

Зінька. Нелегко вимовити! А ще тяжче, як вимовиш душу, аж дивишся: та душа курям під сідало!

Хотина (не розуміє). А бува, бува!..

Хведоска. Не слід ділити душу надвоє!..

Зінька зиркнула на неї.

Хотина. Ходімо ж, ходімо в господу! Зінька. Частуйте ж мене, дорогу гостю, від порога аж до покуття!

Пішли.

Ява 19

Настя і писар.

Писар. Душка, ціпа-мама! Не роби гвалту!..

Настя. Манилочку, пусти мене! (Виривається і підбігає до вікна). Ач, як рядком посідали! (Кричить у вікно). Гусь свині не товариш! Гусь свині не товариш!..

Всі хатні виходять.

Ява 20

Степан. А хто тут репетує?

Настя (до Романа). Ти як же це, без материного благословення?

Роман. Хіба вам не однаково, кого я посватаю?

Настя. Нема тобі мого благословення, нема!.. Порочим наше званіє на всю округу? Недурно я тебе й змалку зненавиділа, суписе!

Роман. Ваше званіє при вас зостається.