Читать «Де зерно, там і полова» онлайн - страница 21

Денис. Не скаже! Пани підкупили!.. Я знаю, я все знаю! Я кожного з вас на пальцях знаю!.. Два онорали везуть від царя гроші, та пани задержують…

Пилип. Ішов би вже своєю дорогою, а то скоро заснеш!

Денис. Га? Дай, кажуть, викуп!.. Пилипе, а йди сюди.

Пилип. Підвести? (Підходить). Ну, вставай! (Підводить його).

Денис (шепоче йому на вухо). Ну, єй, віддам!.. У вівторок піду до тебе молотити: прямо йди в хату до мене і тягни за чуба!.. Я тобі он як відслужу!.. Щоб я до завтрього пропав!..

Пилип. Та що вже з тобою вдієш, ходім! (До других). Треба бідолаху зарятувати…

Денис. Харитоне, гайда, почастую! Ну, соцькому дулю під самісінький ніс!..

Харитон. Та що спочастую»? Коли б у «заборонку»?..

Денис. А карти є?

Харитон. В кишені!

Денис. Наливай! Чи то пак здавай!

Пішли.

Свирид. Сонечко скоро спочине, пора худобу напувать. (Пішов).

Степан. Це вже й Свирид щось всуне Денисові; вдвох з Пилипом так і ловлять запіяк. І піде Денис за півціни робити. А ці не дадуть, то у других дукарів по-зиче ще за більшого процента.

Роман. Так воно діється й по городах, не тільки по селах.

Степан. А який робітник – за двох робе! І вже відробе, ніколи не схибить.

Роман. От коли б старшини у такі діла впутувалися, було б, може, й пуття. Кажете, Денис робе за двох? А на решти годує злидні?

Степан. Та хто їх не годує? Злидня-то наша рідня.

Роман. А від чого? Я так міркую, що робота в селі прихапком: два-три місяці і вгору ніколи глянути; а прийде зима – сиди склавши руки. Ось від чого! Коли б, наприклад, ремества які завести на гуртові гроші. Те, що найбільш потрібно в господарстві: борона, віз, бочка, колесо, чоботи,– все це щоб дома робити?..

Степан. Коли б же то? І дешевш воно було б, і міцніш, та й круговий заробіток. Та хіба нашого брата принадиш до спілки?

Роман. Чому ж ні? Треба тільки до ладу з’ясувати перед громадою, виголосувати, як на долоні, яка з того усім користь.

Степан. Коли б ця думка та запала одному-другому в голову, вона, може, і розжеврілася б?..

Роман. Дві голови – два розума, п’ять голів – громада, а громада – великий чоловік. (Помовчав). А я оце-таки йшов до вас.

Степан. По ділу, чи як?.. Яке ж діло?

Роман. Закохався я…

Степан. Он як! Це ти не за старосту прийшов мене кликати? Шкода, не піду! Чоловік я непитущий; а на весіллі як староста тверезий, то й весілля сумне.

Роман. Не вгадали… Я покохав вашу дочку!

Степан. Як?

Роман. Так, батьку! Це вже і в бога записано.

Степан. Як же це, коли? Еге, питаю! Хіба довго?.. Гм! Як бачу, то воно й завжди так припада, що й сусіди, мовляв, вже знають, а батько та мати наостанці?.. Ну, а Хведоска ж як?

Роман. Коли б не знав її серця, хіба зважився б до вас обертатись?

Степан (помовчав). Що ж, її воля!.. її воля, її й доля! Ні силувати її, ні відмовляти-не хочу! Коли це їй від бога, то бог їй і талану залишив… Хоче йти – поможи їй боже; не хоче – слава богу!

Роман. Дякую за щире слово!.. А… де ж, батьку, Хведоска?

Степан (усміхається). То ти такий козарлюга? Чуже діло, мовляв, руками розведу, а до свого то й ума не приберу! Бодай вас з такими парубками! Не побіжу я за нею, сам її пошукай. (Шуткує). Може, подалась у байбузи?