Читать «Де зерно, там і полова» онлайн - страница 19

Степан. Намацав одне слово: «Він царський!» А ми чиї? Доки дома, він твій, а піде в службу,– буде царський! Повернеться з служби, знов не чий же буде, як твій. Треба дітей дома вчити, то вони і в царській службі шануватимуться!

Харитон. Як його вчити? Таке розпутство завелося!

Степан. Змалку-лозиною та батогом, а тепер вже й дубина не поможе.

Харитон. Ну, така роззява мій Юхим! Як я, дак я всі карти наскрізь бачу! Інший хвабриться, з маненьким козирьом жене… А я оце думаю кинутись до мирового. Помилуйте! Знаєте, купив я своєму Юхимові хвинельову кухвайку, сказать, достометну німецьку! Аж любо було глянути на нього: панич! одним лицем панич! Ну, вже й чортова роззява!.. Пішли ми у церкву на страсть! Ото ж як вже дочитували дев’яту чи десяту ванголю… Ба таки десяту, бо я вже дев’ять пуп’янків наліпив на своїй свічці. Звичайно, почали люди куняти,– сказать, народ потомлений! – дехто вже хріп, інший носом клював… Зашкварчали чуби і почали шмалятиною тхнути, як і повсякчас воно бува на старость. Титар походжа по церкві та розбуркує парахвиян. Тільки що пройшов повз нас, ще до когось промовив стиха: «Що ви, спати в церкву поприходили, свинота!..» Соломія Гаврикова стояла позад мого Юхима, задрімала, псявіра, та й притулила свічку до Юхимової кухвайки: геть спина так і зотліла!.. Хіба на це є закон, щоб руб сімдесят три копійки як у воду жбурнути?

Степан. На кого ж ти скаржитимешся мировому?

Харитон. На неї! Яке вона має положеніє палити чуже добро? Дай їй путивочку, вона й хату мені спале!.. Таке розпутство!..

Степан. А хто ж і заводе те розпутство, як не ми самі? Гедзети, плюндрі, чоботи, бляшками та цвяшками обліплені!.. Ну, чи пристала ж така одежа до чорної роботи?

Харитон. Коли ж дивишся, як другі, то й собі потрапляєш…

Степан. Не біжи за прудким, коли певен, що не доженеш; скільки ворону не квітчай у павине пір’я, а нарешті вона таки зостанеться вороною – чув?

Харитон. У гедзеті якось акуратніш! В городі, на базарі, то вже кожен тобі каже: «Поштенний!» А як напнеш сірячину» – Ти, мужик! Хамло! Мазепа!..» Степан. Видко пана по халявах. Ти ж мужик і е? Харитон. Та… Ну, все ж таки… І скажіть, на ми-лость божу, що воно за знак, що дощу нема?

Степан. Доведуть людей гедзети та бляшки до злиднів.

Харитон. Тепер би, празниками, саме б йому йти! Щодня хмариться, супиться, а не йде!.. Ото відьми так починили?

Степан. Чи буде дощ, чи не буде, а ти таки не вважаєш на врожай, синові купив гармонію?

Харитон. Купив, за два з половиною, з дзвінком!.. Ну й ловко ж він гра «бариню»! Ви не чули? Звичайно, він вже царський!..

Степан. Розпутство, розпутство!..

Харитон. Та що ви все гарчите? Ну, а скажіть: як воно мусить бути? Ви ж читаєте того… псалтиря, що там воно показує?

Степан. Там багато не про нас писане.

Харитон. Сказать так: ми бачимо вгорі – небо, а під ногами – землю! Ну, а що там вище або нижче, чи втнемо ми своєю головою?

Степан. Думаєш, що земля не дає нам пораду? Як щиро помолишся та припадеш до неї, то й чуєш, що вона таки промовля до тебе… Тільки ми недоумки – нерозсудливі, незугарні зрозуміти сієї поради.