Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 97

6

Головна річка маорі

Удосвіта туман усе ще огортав річку та її береги щільною завісою, траву й чагарники вкривала рясна вранішня роса. Проте вже скоро під променями сонця туман почав підніматися, і Ваїкато постала з нього в усій своїй первозданній красі.

Вузька довга коса, поросла чагарником, на місці злиття двох річок обривалася гострим мисом. Протягом чверті милі стрімка й бурхлива Вайпа мчала, не зливаючись із Ваїкато, але більш повноводна й спокійна з річок таки брала гору над примхливим гірським потоком і, поглинувши його, повільно несла свої води аж до Тихого океану.

Коли туман зовсім розвіявся, на плесі річки з’явилася пірога. Це був великий човен, видовбаний з цілого стовбура гірської ялини. Чотири пари весел швидко несли пірогу водами річки, а на її кормі сидів тубілець, який правив схожим на лопату стерновим веслом.

Судячи з майстерно виконаного вигадливого татуювання, що покривало його обличчя й тіло, це був один із вождів маорі. Від крил орлиного носа вождя тяглися дві чорні спіральні лінії, а навколо рота з міцними білими зубами вилися строкаті узори, що переходили на шию й груди. Таке татуювання має право носити лише відважний воїн, уславлений у багатьох битвах. Вождь був закутаний у плащ, витканий з волокон місцевої рослини форміум і оздоблений собачим хутром. У відтягнутих мочках вух гойдалися сережки із зеленого нефриту, а на шиї – намисто зі священних камінчиків, які вельми шанують марновірні новозеландці. Поруч із вождем лежала зброя – англійський карабін та двогостра сокира.

Крім вождя в пірозі нерухомо сиділи дев’ять суворих воїнів у повному спорядженні, а коло їхніх ніг згорнулися клубком три великі собаки. Веслярі щосили гребли веслами, й човен досить швидко просувався проти течії. Посередині піроги притулились один до одного полонені – ноги їм були міцно зв’язані, але руки залишалися вільними.

Це були наші мандрівники, які влаштувалися на нічліг мало не посеред табору, розбитого загоном тубільців. Близько півночі сплячих білих безшумно зв’язали і перенесли в пірогу. Полонені навіть не намагалися чинити опору – вся їхня зброя тепер була в руках дикунів.

Вождя звали зловісним ім’ям Кай-Куму, що на маорійському діалекті означає «Той, хто пожирає ворогів». Він був відважний, сміливий, але його жорстокість не поступалася його доблесті, й даремно було сподіватися на пощаду від такої людини. За його голову губернатор Нової Зеландії призначив чималу нагороду.

З тієї миті як пірога відчалила від берега, маорійські воїни перемовилися всього кількома фразами, проте Гленарван зрозумів, що англійська мова їм знайома.

– Що ти збираєшся зробити з нами, великий вождю? – спитав він у Кай-Куму.

В очах Кай-Куму зблиснув злий вогонь.

– Я обміняю тебе на своїх, якщо ваші захочуть узяти тебе. І вб’ю тебе, якщо вони відмовляться.

Мабуть, якісь маорійські воїни потрапили в полон до англійців, і тубільці розраховували звільнити їх шляхом обміну. Це означало, що надія на порятунок існує.

Тим часом човен плив угору головною для маорі річкою, якою вони пишаються не менше, ніж німці Рейном, а слов’яни – Дунаєм. Двісті миль вона несе свої води через надзвичайно родючі та мальовничі місцевості Північного острова – по провінціях Веллінгтон та Окленд. Її ім’ям називають себе прибережні тубільні племена. У гирло Ваїкато ніколи не заходять чужоземні судна, самі лише піроги остров’ян розтинають гострими носами її хвилі.