Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 95

– Отже, – сказав Гленарван, – ареною бойових дій може бути й провінція Окленд, куди ми потрапили через крах «Макарі»?

– Авжеж, це цілком можливо.

– Чи не здається вам, Паганелю, що краще було б вирушити не на південь, а на північ? – зауважив лорд.

– Так, справді, – кивнув географ. – Адже новозеландці однаково ненавидять не тільки англійців, а й усіх європейців.

– А раптом нам трапиться який-небудь загін колоніальних військ? – припустила леді Елен.

– Звичайно, так може статися, – сказав учений, – та занадто тішити себе такою надією не варто, бо нечисленні англійські загони теж уникають подібних місць. Проте на західному узбережжі, уздовж якого пролягатиме наш небезпечний шлях до Окленда, є кілька місій, на гостинність яких ми, здається, могли б розраховувати.

Сьомого лютого о шостій годині ранку Гленарван дав знак рушати. Було досить тепло, проте не жарко, щільні сіруваті хмари знов затягли небо. Паганель визначив за картою відстань від мису Кавіа до Окленда: вона й справді становила вісімдесят миль, тож, долаючи по десять миль щодня, весь шлях можна було пройти за вісім днів. Географ запропонував супутникам податися в бік селища, що було лише за тридцять миль від берега в місці злиття двох річок – Ваїкато та Вайпи. Через селище проходив поштовий тракт, власне, стежка, якою міг рухатися кінний віз. Цей тракт проліг по всьому острову до самого Окленда, і ним можна було дістатися Друрі, де розташовано чудовий готель.

Мандрівники рушили вздовж берега бухти. З обачності вони намагалися весь час триматися напоготові, в руках стискали заряджені карабіни та постійно вдивлялися в пагористі рівнини, що лежали на схід від узбережжя.

На березі гралися кілька тюленів. Вони не боялися людей. Серед них можна було побачити й кількох морських слонів. Скрізь на скелях мешкало багато морських птахів: фрегатів, кочівних буревісників, чайок. На пласких верхівках круч нерухомо сиділи гігантські альбатроси.

Попереду тяглися нескінченні луки. Проте замість трави на них росли низькорослі чагарі з білими квітами, серед яких було багато папоротей. Прокласти собі шлях між їхніми міцними, мов віття дерев, стеблами для мандрівників стало справжньою морокою. Та все ж на восьму вечора загін досяг перших відножин гірського пасма і зупинився на привал.

Ночувати довелося просто неба, розстеливши ковдри на сухій, усипаній глицею землі. Вирішено було пильнувати і вночі. По двоє озброєних чоловіків, змінюючи один одного, мали стояти на чатах до самого ранку. Побоялися розпалювати й вогонь, але ніч минула загалом добре – мандрівників турбували лише укуси піщаних мух та нахабна родина щурів, що постійно намагалася добратися до мішків із харчами.

Прокинувшись назавтра зранку, Паганель мав чудовий настрій. Маорі, яких географ мав усі підстави остерігатися, не показувались, і він вигукнув:

– Я починаю вірити, що нам таки вдасться щасливо завершити нашу маленьку прогулянку. Увечері ми дістанемося місця злиття річок і вийдемо на шлях, що приведе нас в Окленд. А в тих краях уже можна не боятися зустріти тубільців. Маршрут пролягає вздовж берега Вайпи, там дорога набагато легша.