Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 59

– А ця Австралія, вона справді велика? – спитав Роберт.

– Площа її, мій дорогий юний друже, приблизно така сама, як чотири п’ятих частини Європи. Та історії поки що не відомі випадки, щоб мандрівники чи дослідники безслідно зникали на її величезних обширах.

4

Розбурханий Індійський океан

13 грудня океан застиг у мертвому штилі. Вітрила безсило обвисли, і, якби яхта не мала потужної парової машини, їй довелося б лягти в дрейф.

Капітана непокоїло те, що запаси вугілля на «Дункані» танули на очах, і невідомо було, скільки ще стоятиме така безвітряна пора. Він наказав розгорнути всі вітрила, щоб зловити найменший порух повітря, але, як кажуть матроси, вітру було замало навіть для того, щоб наповнити капелюха. А тим часом, хоча на небі не було ні хмаринки, барометр почав падати, що було явною ознакою зміни погоди.

Цю ніч капітан Джон Манґлс не залишав капітанський місток. Передчуття його не зрадили: об одинадцятій годині південь небосхилу вкрили хмари. Капітан звелів свистати всіх нагору, щоб команда змогла спустити вітрила. Невдовзі, швидко набираючи силу, подув свіжий вітер. Усі чоловіки піднялися на палубу, готові взяти участь у авралі.

– Це ураган? – коротко спитав у капітана лорд Гленарван.

– Ще ні, але, схоже, він хутко наближається, – відповів Джон Манґлс. – Барометр упав до семисот двадцяти трьох міліметрів, що буває надзвичайно рідко.

На палубі з’явилися леді Елен та Мері Ґрант, які також наважилися піднятися нагору, хоча вітер уже сягав швидкості двадцяти п’яти метрів на секунду і шалено завивав у снастях. Побачивши жінок, капітан миттю підбіг до них і наказав негайно повертатися до кают-компанії. Тим часом хвилі вже перекочувалися через борти, і, щойно Елен Гленарван та Мері Ґрант покинули палубу, як височенна хвиля накрила кормову частину яхти.

«Дункан», вивергаючи клуби чорного диму, завзято працював гвинтом. Гленарван, майор, Паганель і Роберт із жахом і захватом спостерігали за цією боротьбою яхти з морською стихією. Міцно вчепившись у стійки фальшборту і не маючи змоги перемовитися й словом, вони стежили за буревісниками, які з лиховісними криками кружляли над судном.

Зненацька різкий свист заглушив ревіння бурі. Яхта дала страшний крен, і Вілсон, що стояв коло штурвала, був збитий з ніг ударом румпеля. «Дункан», утративши керування, почав розвертатися до хвилі бортом.

– Що сталося? – прокричав Джон Манґлс, кидаючись до містка.

– Судно лягає набік, – відповів Том Остін. – Щось трапилося з машиною.

Капітан мерщій побіг до трапа. Усе машинне відділення було заповнене густою парою. Потужні шатуни більше не обертали гребний вал. Механік, виявивши поломку, випустив усю пару з циліндрів через аварійний клапан, щоб не вибухнули котли.

– Гвинт! Чи лопаті погнулися, чи ми за щось зачепилися! – прокричав механік. – Вал заклинило.

Звісно, що про ремонт у таких умовах годі було й думати. Залишалося єдине – діяти залежно від обставин. Джон Манґлс негайно вирішив знову вдатися до вітрил, щоб тепер використати вітер як союзника.