Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 46

– Як твій кінь, Роберте? – спитав Гленарван, обертаючись до юного Ґранта.

– Поки тримається.

– Стережіться!.. – раптом голосно крикнув майор.

І відразу стіна води заввишки в сорок футів упала на них зі страхітливим гуркотом. Люди й тварини зникли в пінистому вирі. Коли вал води прокотився далі, вершники спливли на поверхню. Всі були живі, але їхні коні, крім Тауки, зникли.

– Залишилося зовсім трохи! – підбадьорював Паганеля лорд Гленарван, підтримуючи його однією рукою над поверхнею води і загрібаючи другою.

Майор розміреними гребками просувався вперед, матроси не відставали від нього. За ними, вчепившись у гриву Тауки, плив Роберт.

До гігантського дерева залишалося футів шістдесят: іще трохи, і весь загін досяг могутнього стовбура. Вода покривала підніжжя дерева до нижніх гілок, тому залізти на нього було нескладно. Індіанець, відпустивши Тауку, підсадив Роберта і першим видерся вгору, потім його дужі руки допомогли всім іншим знесиленим мандрівникам познаходити безпечні місця.

Тим часом швидка течія відносила Тауку геть. Кінь раз у раз повертав до господаря свою розумну морду і, струшуючи мокрою гривою, іржав, немов закликаючи його на допомогу. Талькав озирнувся, махнув рукою і кинувся з дерева у вир води.

Випірнув він уже футів за тридцять від стовбура дерева. За кілька хвилин рука провідника вчепилася в гриву Тауки, і вони обоє, кінь і вершник, підхоплені стрімкою течією, поплили до невидимого горизонту.

22

Життя з птахами

Дерево, яке стало порятунком для мандрівників, називалося омбу. Це був один із тих гігантів, які де-не-де поодиноко здіймаються посеред аргентинських рівнин. Його вузлатий стовбур чіплявся за землю не тільки товстим корінням, а й цупкими відгалуженнями, що додавали дереву особливої стійкості. Через те омбу й вистояв під навалою шаленої води.

Він досягав ста футів у висоту, і тінь від його крони могла покрити коло діаметром у чотириста футів. Від стовбура відходили три великі гілки, кожна з яких – завбільшки зі звичайне дерево. Дві росли вертикально вгору, підтримуючи крону, третя лежала майже горизонтально – так, що нижнє листя торкалося води. На дереві виявилося ціле царство птахів: тут були сотні чорних дроздів і шпаків, та найбільше – колібрі.

Роберт із Вілсоном відразу ж видерлися на верхівку. Крізь листяне склепіння їм відкрився виднокрай, але картина була невесела. Навколо, скільки сягало око, розляглися безкраї водні простори. З півдня на північ вода несла вирвані з корінням стовбури, дахи зруйнованих ранчо, трупи тварин. Ген-ген на обрії Вілсон зміг розгледіти ледь помітну темну цятку. То був індіанець зі своїм вірним Таукою.

Спустившись униз, Роберт Ґрант і матрос опинилися в місці розгалуження головних гілок омбу. Тут уже примостилися Гленарван, Паганель, майор, Остін та Малреді. Вілсон розповів про патагонця, якого вони з Робертом побачили згори, і всі одностайно вирішили, що Талькаву напевне вистачить спритності не тільки порятуватися самому, а й зберегти коня.

Тим часом становище мандрівників і далі залишалося небезпечним. Могутнє дерево, можливо, і встояло б перед силою течії, але, піднімаючись, вода могла затопити його до самої верхівки, бо омбу ріс на дні глибокої улоговини. Проте вода більше не прибувала, і це частково заспокоїло Гленарвана.