Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 44

– Вони були англійцями? – здивовано спитав Гленарван.

– До чого тут англійці? – обурився комендант. – Один француз, а другий – італієць.

– Цього італійця потім убили індіанці племені пойуче! – несподівано вигукнув Паганель.

– Так… Але француз урятувався – якось примудрився втекти.

Паганель ляснув себе по лобі.

– Я розумію, – пробурмотів він. – Нарешті все стало на свої місця…

– У чому річ? – спохмурнів Гленарван.

– Друзі мої, – відповів Паганель, – нам доведеться змиритися з жахливою думкою: весь цей час ми йшли помилковим шляхом! Сержант говорить не про капітана Ґранта, а про мого співвітчизника, природознавця Анрі Ґінара, спільника якого, Марко Вазелло, справді вбили індіанці. Цього дослідника бродячі індіанці кілька разів викрадали, він зазнав страшних тортур, але врешті-решт йому вдалося вирватися з полону і 1861 року повернутися до Франції. Нині це один із моїх колег по Географічному товариству…

Після такого гіркого розчарування вечеря минула без звичних жартів. Комендант мав рацію: справді, хоч хто б із європейців потрапив до рук індіанців на узбережжі Атлантичного океану, про це обов’язково було б йому відомо. А тому мандрівникам залишалося тільки одне: вирушити туди, де на них чекатиме «Дункан» – до мису Меданос.

Паганель знову й знову перечитував документ, що змусив їх узятися до таких невдалих пошуків, – ніби це папір навмисне обдурив його.

– Коли ми не знайшли капітана Ґранта в пампі, отже, його немає ніде в Америці. Трапилася жахлива помилка, а послання й далі зберігає свою таємницю. І хай я не буду Жаком Паганелем, якщо не розгадаю її!

21

Розбурхана стихія

Лорд Гленарван гадав, що мандрівники дістануться «Дункана» за чотири дні. Вже о восьмій годині ранку наступного дня загін спускався вниз трав’янистими схилами Сьєрра-Танділь. Опівдні мандрівники перевалили через гірський кряж і опинилися на рівнині, що полого спускалася до самого океану.

Досі стояла прекрасна погода, але невдовзі небо стуманіло. Величезна кількість водяної пари, що утворилася через спеку, поступово перетворювалася на щільні, важкі хмари. Надвечір коні, пройшовши сорок миль, дісталися берега глибокої водойми. Тут мандрівники вирішили зупинитися на привал. Тут не було де сховатися, тож пончо замінили їм намети та ковдри, і невдовзі всі міцно спали просто неба, на якому не було видно жодної зірки.

Наступного дня підземні води стали ще помітніші – волога проступала просто з-під землі. Дорогу раз у раз перетинали мілководі озерця. Коні спочатку легко долали ці водні перешкоди, але коли з’явилася трясовина, заросла болотними травами, просуватися стало значно важче.

Талькав часто зупиняв коня і підводився на стременах. Іноді він від’їжджав на деяку відстань то на північ, то на південь, а повернувшись, знову ставав на чолі загону. Така поведінка провідника занепокоїла лорда Гленарвана. Він попросив ученого дізнатися, що відбувається.

На запитання Паганеля Талькав відповів, що ніяк не може зрозуміти, чому земля в цих місцях так сильно насичена водою, – адже навіть у сезон дощів по Аргентинській рівнині завжди можна без перешкод проїхати. Тому, на його думку, треба просуватися вперед якнайшвидше.