Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 45

Проте зробити це було надзвичайно важко. Коні, ступаючи по грузькій землі, стомилися надзвичайно, а вода все прибувала. Вершники пришпорювали їх, та близько другої години на рівнину ринула тропічна злива, сховатися від якої у мандрівників не було жодної змоги.

Тож промоклі, змерзлі, напівживі від утоми, мандрівники лише надвечір дісталися напівзруйнованого ранчо й забилися в злиденну халупу, де їм насилу вдалося розкласти вогнище з вологої трави, від якої було більше диму, ніж тепла. За стінами періщив дощ, шаленіла негода, а крізь прогнилу солом’яну покрівлю просотувалася дощова вода.

Убога вечеря теж не викликала пожвавлення, і найкраще, що можна було зробити зараз, – це лягти спати. Але й заснути виявилося непростою справою: під поривами вітру стіни ранчо хиталися, щохвилини загрожуючи завалитися. Коні поводилися неспокійно.

Уранці зливу змінив дрібний дощ, затони й болітця навколо злилися в один безмежний водний простір, де на кожному кроці мандрівники могли натрапити на підступні провали. Поглянувши на карту, Паганель вирішив, що це розлилися Ріо-Гранде та Ріо-Віварата, в які зазвичай стікає дощова вода з рівнини.

Довелося відпустити поводи, дозволивши коням самим обирати дорогу. Раптом Таука, який увесь час скакав попереду, почав виявляти ознаки тривоги. Кінь індіанця повсякчас обертав голову на південь і протяжно іржав, роздуваючи ніздрі.

– Таука чує небезпеку, – сказав індіанець.

Мандрівники почули глухий гуркіт десь ген-ген на обрії. Налітав поривчастий вітер, приносячи з собою водяний пил. Коні ледве брели у воді, що сягала їм до колін, усе сильніше відчуваючи натиск течії. Невдовзі з півдня з’явилися незліченні стада оскаженілої від страху худоби.

– За мною! – загукав Талькав, пришпорюючи щосили коня та повертаючи на північ. – Це потоп!

Усі вершники помчали за Таукою. Не можна було гаяти ані секунди: миль за п’ять на півдні було видно, як насувається гігантський водяний вал. Високі трави зникали на очах, мов скошені велетенською косою; чагарники, вирвані з землі, несла течія. Потоки води змітали все на своєму шляху; коні мчали несамовитим галопом, і вершники ледве трималися в сідлі.

– Швидше! – обернувшись, крикнув Талькав.

Проте вершники вже не могли прискорити біг коней. Тварини перечіпалися, плуталися в невидимих під водою чагарниках, падали. Їх примушували встати, та вони падали знову, а тим часом рівень води неухильно підвищувався. Урешті-решт коні поплили. Тепер мандрівників несла навальна й стрімка течія.

Загибель здавалася невідворотною, коли прогримів голос майора:

– Дерево!

– Де? – озвався Гленарван.

– Там! – Талькав указав рукою на гігантське дерево, що самотньо здіймалося з води за півмилі від них.

Коні більше не мали сил, щоб допливти, але люди ще могли врятуватися: течія сама несла їх до дерева. І ось кінь Тома Остіна надривно заіржав і зник під водою.

– Тримайся за моє сідло! – крикнув лорд Гленарван.

– Дякую, сер, – бадьоро відповів Том. – Я непоганий плавець!