Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 109

– Нової Зеландії! – вигукнув, зірвавшись із місця, Паганель.

Він вирвав аркуш із Гленарванових рук, поправив окуляри на носі й ще раз його перечитав. У цю мить на плече географа лягла чиясь рука. Паганель озирнувся й побачив перед собою майора.

– Добре вже й те, шановний професоре, – незворушно мовив Макнабс, – що ви не відправили «Дункан» до Індокитаю.

Пролунав нестримний регіт команди, а Паганель, мов божевільний, забігав палубою вперед і назад, розмахуючи руками, доки не вискочив на бак. Там він спіткнувся об якусь линву, і, щоб не впасти, схопився за перший-ліпший мотузок, що трапився під руку. Пролунав оглушливий гуркіт, заряд картечі обсипав води океану – мотузок виявився спусковою линвою корабельної гармати, яка залишилася зарядженою. Паганель від жаху скотився в кубрик.

Матроси гуртом кинулися вниз і винесли географа на палубу. Він лежав, не маючи сил вимовити ані слова.

– Ви нічого не зламали? – співчутливо спитав ученого майор. – Дозвольте вас оглянути…

– Нізащо! – закричав географ, схоплюючись і поспішно запинаючи тіло подертим шматтям, що лишилося від його одягу за час подорожі. – Я нікому не дозволю оглядати себе. А те, що зламав, легко полагодить корабельний тесля.

– Що ви маєте на увазі, Паганелю?

– Брус, що підпирає палубу в кубрику. Я зачепив його, коли падав додолу.

Його слова викликали новий вибух реготу.

– Відповідайте щиро, Паганелю, – сказав Гленарван. – Визнаю: ваша неуважність справді врятувала нас від неминучої загибелі. Коли б не ви, «Дункан» потрапив би до лап каторжників. Але чому ви замість «Австралія» написали в листі «Нова Зеландія»?

– Та тому, хай йому біс, – вигукнув Паганель, – що… – Тут він поглянув на Роберта і його сестру й раптом замовк. А далі сказав: – Що вдієш, сер! Я невиправний божевільний і, здається, таким і помру…

Отже, причину дивовижної появи яхти було з’ясовано, і тепер мандрівники мріяли лише про одне: швидше потрапити до своїх кают, переодягтися, а потім нарешті по-справжньому поснідати. Лорд Гленарван і Джон Манґлс ненадовго затрималися на палубі.

– А зараз, мій добрий Томе, – звернувся Гленарван до старого моряка, – скажіть, вас не здивував наказ вирушити до берегів Нової Зеландії?

– Так, сер, сказати правду, я здивувався, – відповів Том Остін. – Але я не звик обговорювати накази, я просто виконую їх. А ви, капітане, хіба вчинили б інакше? – Він поглянув на Джона Манґлса.

– Ні, Томе, я б зробив те саме.

– Я подумав, що так треба для розшуків Гаррі Ґранта. Тож у гавані Мельбурна я нікого не повідомив, куди ми прямуємо, і команда довідалася про це тільки у відкритому морі. І якби не подія на борту…

– Яка подія, Томе? – спитав Гленарван.

– Коли наступного дня після відплиття з Мельбурна боцман Айртон довідався, куди йде «Дункан»…

– Айртон! – вигукнув Джон Манґлс. – Хіба він тут, на яхті?

– Так точно, сер. У каюті на баку, під вартою.

– Ви заарештували його?

– Коли Айртон дізнався, що яхта прямує до Нової Зеландії, він просто оскаженів від люті та спробував змусити мене змінити курс судна. А переконавшись, що це марно, почав підбурювати команду до заколоту. Це відчайдушний шибайголова, тому я вжив необхідних заходів. Відтоді він і сидить у каюті.