Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 107

Через два дні дорогу загону перегородила річка Ваїкарі, яку вдалося перейти бродом. Перед мандрівниками тепер лежали дрімучі ліси, в яких справжніми патріархами були гігантські сосни каурі. Їхні крони-парасолі здіймалися над землею на висоту двохсот футів.

Три дні шлях мандрівників пролягав під зеленими склепіннями. Надвечір 1 березня загін нарешті вийшов із безмежного, здавалося, лісу та розташувався під горою Ікірангі. Звідси до берега океану Гленарвану та його супутникам тепер залишалося два дні дороги. Довелося подвоїти пильність: далі починалася місцевість, де часто траплялися тубільці.

Особливо важко було перетинати долину між горами Ікірангі й Гарді. Упродовж десяти миль вона була вкрита виткими рослинами, які тубільці називають «ліанами– душительками». Два дні довелося прокладати собі шлях сокирою, відчайдушно змагаючись із чагарниками. До того ж закінчувалися харчі, поповнити їх було нічим; не було й води.

Виснажені, знесилені мандрівники, здається, вперше за всю подорож мало не занепали духом. Зараз вони змушували себе просуватися вперед самим тільки зусиллям волі. Врешті попереду таки заголубіла гладінь океану – загін дістався мису Лоттін. На жаль, усе навколо свідчило про війну і руїну. Скрізь на березі виднілись уламки спалених хатин колись багатолюдного селища, раз по раз траплялися спустошені поля.

Зненацька на березі невідь-звідки з’явився загін тубільців. Дикуни, вимахуючи зброєю, кинулися до маленького загону. Тікати було нікуди – за спиною шуміли хвилі прибою…

– Пірога! – закричав раптом Джон Манґлс.

Справді, за двадцять кроків від них, занурена носом у пісок, стояла містка пірога на вісім весел. Гленарван та його супутники миттю зіштовхнули човен із мілини, забралися в нього й заходилися щосили веслувати, намагаючись плисти якомога швидше. Невдовзі пірога була вже за чверть милі від небезпечного берега. Море було спокійне, аж раптом капітан мов застиг на місці й облишив гребти – з-за виступу мису з’явилися ще три піроги з тубільцями. Погоня!

Утікачам не лишалося нічого іншого, як спрямувати човен у відкрите море. Четверо веслярів щосили налягли на весла, і пірога мов стріла полинула хвилями. Проте втома давалася взнаки, скоро знесилені мандрівники підупали на силі, а тим часом човни з дикунами почали наближатися. Переслідувачі вже готувалися стріляти.

Лорд Гленарван, стоячи на кормі піроги, у розпачі шукав поглядом на горизонті якоїсь допомоги. Зненацька він вигукнув:

– Корабель! Веслуйте, друзі! Веслуйте щосили!

Паганель схопив підзорну трубу.

– Справді, – пробурмотів він. – Судно повертає… Воно йде до нас!

Ще з півгодини веслярі відчайдушно утримували піроги тубільців на колишній відстані. Обриси судна вимальовувалися все чіткіше. Та що це? Обличчя лорда Гленарвана раптом стало білим, як крейда…

– Яхта, – вимовив він. – Це «Дункан» із командою каторжників…

– «Дункан»! – зойкнув Джон Манґлс, припинивши гребти.