Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 106

Настав ранок, а маорі як і раніше юрмилися на схилах горбів, із релігійним жахом поглядаючи на вершину Маунганаму. Біля підніжжя гори лежало кілька обгорілих трупів, оддалік коло фортеці розжарена лава спалила з десяток хижок. У цей час серед воїнів з’явився сам Кай-Куму. Вождь прокричав кілька слів: як і передбачав Паганель, відтепер на гору-месницю накладалося ще суворіше закляття.

– Вони пішли! – закричав Гленарван. – Дикуни зняли варту, вони повірили, що нас поглинули земні надра. А ми вже сьогодні воскреснемо й покинемо нашу могилу!

Але до тієї пори, коли можна буде вирушити в новий похід, маленький загін змушений був залишатися на вершині ще цілісінький день. Увесь цей час мандрівники обмірковували подальший маршрут. Вирішили податися на схід, до бухти Пленті, де було кілька місіонерських поселень.

Гленарван і Джон Манґлс до самого вечора спостерігали за тубільцями. Коли пітьма огорнула навколишні долини, жодний вогник не засвітився внизу. Тим часом виверження поволі стихало, і тепер лише густі клуби диму здіймалися з кратера, створеного втікачами. Шлях був вільний!

О десятій годині вечора маленький загін рушив униз із Маунганаму. Під покривом ночі мандрівники обережно просувалися вузьким скельним гребенем. Коли Джон Манґлс досяг його нижньої точки, то опинився всього за двадцять п’ять футів від майданчика, де ще напередодні стояли табором тубільці. Далі гребінь стрімко здіймався вгору і через кілька сотень футів переходив у схил, порослий лісом. Іще чверть години втікачі безшумно піднімалися лісистим схилом до плоскогір’я, що лежало над ним.

Невдовзі попереду зринули контури деревних крон. Ще кілька кроків – і наші герої сховалися під густими вітами дерев.

10

Між двох вогнів

Темна ніч сприяла втечі, і до дев’ятої ранку мандрівники пройшли дванадцять миль. Утомлені втікачі дістались ущелини, що розмежовувала гірські ланцюги, і перетнули дорогу на Окленд, а на ніч мандрівники стали табором за вісім миль від гірського ланцюга.

У цій дивній місцевості просто в гаях струмували мінеральні джерела, над якими кружляли міріади комах. Вода в них тхнула перепаленим порохом і залишала на каменях білий осад, схожий на сніг. Вода в цих джерелах кипіла і вирувала, а зовсім поруч інші з них були холодні та скуті кригою. Звідусіль у повітря злітали струмені води, оповиті парою. Коли гарячі ключі й гейзери залишилися позаду, з’явилися димучі сірчані сопки – земля здавалася вкритою пухирями. Крізь безліч тріщин у ґрунті зі свистом виривалися вулканічні гази.

У таких умовах ніде було зупинитися на ніч. До того ж мисливцям досі не потрапив на очі жоден птах, отож утікачі змушені були вдовольнятися пагонами їстівної папороті та бататом. Маленький загін прагнув щонайшвидше проминути цей неродючий пустельний край.

Тільки 23 лютого мандрівники змогли отаборитися, здолавши близько п’ятдесяти миль. Удалині простягалася рівнина, вкрита чагарями, а на горизонті темніли ліси. Цього дня Макнабс і Роберт уполювали трьох ківі. Далі подорож тривала без особливих подій, до того ж за весь цей час маленький загін не зустрів жодного тубільця. І хоча втома мандрівників щодня зростала, вони поспішали якнайшвидше пройти намічений шлях.